Що потрібно не просто кардинально змінювати вектор розвитку країни, а й однозначно самому брати участь у цьому процесі, сімнадцятирічний юнак, в жилах якого тече козацька неприборкана кров, чітко усвідомив, коли побачив з екрана телевізора, як падають бездиханні тіла на Майдані. Гарячий порив будь-що доєднатися до лав найактивніших дещо відтермінувала вступна кампанія. Ставши студентом Хмельницького національного університету, затятий спортсмен, який змалку наполегливо займався легкою атлетикою й футболом, виборюючи призові місця для рідної школи, з підліткового віку – Street Workout (вуличною силовою гімнастикою), у випускних класах дивуючи професійним виконанням найскладніших вправ, він нарешті доєднався до лав Добровольчого Українського Корпусу «Правий сектор», куди з учнівських лав все надсилав анкети. Спершу до політичного крила, хоч уже з анексії Криму і перших подій на Донбасі стверджував, що найкориснішим його вчинком для рідної держави буде піти на війну. Тож, здобуваючи фах реабілітолога і тренера з фітнесу, наполегливий студент водночас їздив на вишколи у тренувальні табори добровольців. А напередодні 19-річчя набрав легендарного комбата Олександра Попова з незмінним проханням: час на фронт. Батькам син-одинак про те, що вже на Донеччині, зізнався за три тижні, коли з навчального центру в Новоградівці ротували на позиції в Красногорівці. Тато придбав всю необхідну амуніцію. Так нині 28-річний, уже відомий далеко за межами країни, Роман Кашпур з позивним «Скіф» із Хмільника, що на Вінничині, став бійцем одного з підрозділів розвідки «Правого сектору» «Санта».
Подарунки долі
Вам також може сподобатися
На перших позиціях сміливця, що до глибини кісток ненавидів підступного ворога, не влаштовувала відстань до орківських окопів – аж 860 метрів. «Коли ж перевели на шахту Бутівка під Авдіївкою, – гортає сторінки звіданого, – стало суттєво спекотніше. За 80 метрів від ворога ми, на жаль, зіткнулися з першими пораненими. На сусідній позиції були загиблі. Там я зустрів своє двадцятиріччя. Моїм найкращим подарунком була змога слати оркам найпекельніші «привіти». Ми вже були артилерією, тож відповідно і калібр був більший від автоматного».
Він захоплювався кіборгами, їхньою незламністю й мріяв бодай пересіктися із справжніми легендами. Доля ж дала змогу й у розвідку іти з тими, хто підіймав прапор над летовищем. Роман перевівся на заочну форму навчання й у лютому 2017-го підписав контракт із 74 розвідувальним батальйоном. Справжніми кумирами, наставниками, які вели уперед й надихали власними безстрашністю, виваженістю, патріотичністю, мудрістю, людяністю, далекоглядністю, стали Народні Герої України командир взводу Олександр Колодяжний («Кол») та ротний Олександр Старина («Старий»).
У червні того ж року Роман Кашпур з побратимами були вже в Чемерлику. Згодом воєнні дороги повели Красногорівкою, Авдіївкою, Мар’їнкою…
Їхні спецоперації, зрозуміло, були й більшість залишаються за завісою секретності. «Якщо активна фаза війни – у розвідки роботи багато, якщо перемир’я – ще більше, – констатує Кашпур. – Коли випадала можливість воювати, ми це робили, якщо ж ні – ми її створювали. Мали чимало обов’язків: зачистка сірої зони, просування наших позицій на вигідніші рубежі, мінування територій, спецрейди… Бо ж у моменти, коли ми не мали права й автоматної черги випустити по ворожих позиціях, той активно нарощував плацдарм, вкопував техніку, зводив фортифікаційні споруди…»
Пів кроку – вибух
16 травня 2019 року їх четверо пішло на спецрозвідзавдання. Його успішно виконали. Роман наступив на протипіхотну міну, коли вже поверталися назад: фатальних пів кроку не в той бік. За кілометр від своїх, за 15 метрів від ворожих позицій. Те, що ногу вже не врятуєш, хлопець зрозумів одразу, як і те, що ворог почув вибух. Щоб залишитися живими, втікати треба було чимдуж. «Кол» побіг за ношами і підмогою. «Скіф» кілька десятків метрів прострибав, опираючись на плечі побратимів. Згодом ті несли його на плечах. Олександр ж з побратимом і ношами по замінованому полю добігли до ворожого лігва й повернулися назад: розминулися.
«Як добре, що ти не кричиш, – міркувала вголос зблідла молоденька медсестричка. – Ти у мене перший». «То з почином тебе», – усміхнувся крізь нестерпний біль.
…Частину стопи правої ноги відрізали у Волновасі. Благо, ліву лиш посікло осколками. Гелікоптером доправили до Харківського шпиталю. «Замало ампутували, – констатував хірург. – Для надійної фіксації протезу потрібна реампутація». «Ріжте, скільки треба», – відрубав Роман, бо мав твердий намір: стати на протез і повернутися на фронт, до командира.
Знаковий день
«Я – Юля, місцева волонтерка, – пролунав у слухавці чаруючий голос на четвертий день перебування вже в палаті травматології. – Твій командир просив тебе провідати». «Тепер Юля – моя дружина, у нас троє дітей», – з неймовірною ніжністю в голосі каже міцний, як скеля, оборонець. Того ж дня Захисника провідав організатор проєкту «Ігри Героїв» Олександр Гончаров. Й ця зустріч теж стала доленосною.
…«Коли на надважливому завданні підірвався на міні, а затим, не виходячи з коми, помер Колодяжний, мене деморалізувало набагато більше, ніж власна ампутація, – зізнається Роман. – Я не знав, що мені робити. Хотілося всьому світу доносити правду про цю людину-легенду. Я розумів: дослухаються до тих, хто має вагу у суспільстві. Тому став наполегливо працювати над собою, над своєю фізичною формою».
Первинний протез Роман зламав, наївно пробуючи навантажити його. На основному, на який впевнено став через дев’ять місяців після ампутації, почав виснажливі тренування. Займалася з хлопцем Юлія Коваль, тренерка «Ігор Героїв».
«Протез – не вирок»
Коли Гончаров запропонував взяти участь в «Іграх Героїв» у категорії профі, вагався: який же він профі, є параатлети, які по чотири роки на протезах. Проте наполегливість й невтомність принесли беззаперечну перемогу на міжнародних спортивних змаганнях ветеранів ЗСУ та армій дружніх країн у 2020-му в Харкові. В 2021-му – Роман Кашпур став переможцем «Ігор Героїв» у кросфіті, підтягуванні та поштовху гирі.
Найближче оточення спонукнуло Романа надихати таких же людей з ампутаціями власним прикладом. Тож той, хто ніколи не мав сторінок в соцмережах (ще й в силу специфіки розвідки), швидко зумів зібрати чималу когорту підписників.
У тому ж 2021-му «Скіф» встановив новий національний рекорд України у номінації «Тяга літака АН-26 (вагою 16 тонн) на максимальну відстань людиною на протезі» – за 44 секунди протягнув літак на 6 метрів і 40 сантиметрів. «Цим вчинком прагнув довести, що протез – це не вирок, а інвалідність – лиш запис на папері, який ні в чому не обмежує, – ділиться ветеран. – А 16 тонн – бо 16 травня я підірвався. Чугуївський аеродром – бо саме тут востаннє бачив «Кола» живим (коли його евакуаційним літаком відправляли з Харкова на Київ)».
З тренеркою Наталею Крушинською Роман почав готуватися до марафонських дистанцій. Працював наполегливо й постійно.
На купальному протезі на війну
З початком повномасштабного вторгнення Роман відправив дружину з дітьми з Харкова до своїх батьків на Вінниччину. Зв’язався з побратимами й долучився до лав підрозділу активних дій «Kraken» — окремого розвідувально-диверсійного підрозділу Головного управління розвідки Міністерства оборони України.
Півтора місяця «Скіф» брав участь в активних бойових діях, штурмах. Але коли підрозділ суттєво збільшився, досвідчений боєць збагнув: у новачків є непоборне бажання гнати ворога, проте бракує досвіду, тому став інструктором.
Через пів року, перевівшись в інший, як мовиться, тиловий підрозділ, змінив протез (на війну ж бо довелося піти на найнепристосованішому – купальному) і став активно готуватися до марафону. «Вмирати було ніколи, – усміхається, – ще ж повно незакритих гештальтів».
Вперше в історії
Роман став першим українським ветераном із ампутацією кінцівки, який узяв участь у забігах найпрестижнішої світової серії World Marathon Majors (у Лондоні, Нью-Йорку, Токіо, Берліні, Чикаго, Бостоні). До того ж був учасником марафону у Вашингтоні. Чотири тисячі кілометрів на протезі за два роки. На світових марафонах він чотири рази перевершував діючий рекорд України. Під час забігів збирав кошти на протезування та реабілітацію бійців зі складними ампутаціями.
Цьогорічного серпня Захисник встановив рекорд з мімінімального часу подолання марафонської дистанції на протезі. За основу взяли його ж персональний результат Берлінського марафону – 3 години 55 хвилин 2 секунди.
Нині Роман Кашпур, окрім активних занять спортом і волонтерства, амбасадор Ісланської компанії Ossur з виготовлення протезів і комплектуючих до них. Не лише своїм прикладом демонструє людям з ампутаціями, що протез анітрохи не впливає на якість життя, варто просто звикнути до себе у новому тілі. «Для власне розробників, – констатує, – я застосовуюсь як активна модель пацієнта, даючи змогу покращувати рівень протезів». Специфіка цієї професії теж вимагає постійного руху: конференції, зустрічі, семінари…
Найбільшою втіхою і гордістю Романа Кашпура є діти: десятирічний Іванко, чотирирічний Олександр й татусева принцеса семимісячна Вікторія. «Нас тримає на цьому світі майбутнє, – запевняє. – А майбутнє – це діти». Наміцнішою підтримкою, звісно, є дружина, батьки, тренери, друзі, побратими.
«Потрібно докладати максимум зусиль, щоб сьогодні бути кращим, ніж учора. Але скільки б ти не працював, ти все одно будеш гіршим, ніж завтра», – стверджує Роман Кашпур.
До слова, у 2024 році відбувся показ документального фільму (режисер – Габріель Верас, продюсер – Микола Понич) «Атлети війни», в якому Роман Кашпур зіграв головного героя. Зі справжньою своєю історією. А ще там – про інших наших спортсменів, які загинули внаслідок російської агресї, про атлетів, які боронять Україну від росії на передовій, та тих, хто продовжує тренуватися, щоб нести інформацію про Україну.
Хоч так вагомо й значимо уже досягнуто, Герой не збирається зупинятися. У планах – повна айроменівська дистанція: загалом 226 кілометрів, 3,8 з яких – плавання, 180,2 – їзда на велосипеді, 42,2 кілометри – власне марафону. Безсумнівну перемогу вкотре присвятить найріднішим і, зрозуміло, побратимам, яких так багато вже в небо пішло, і командиру, який біг тоді мінним полем, аби його врятувати…
