Повномасштабне вторгнення рашистів на нашу землю застало родину Токариків у рідному селі Стрільче, що на Івано-Франківщині. Діти збиралися до школи, Дмитро та Юлія – на роботу…
«Вранці ми дізналися жахливі новини, – пригадує чоловік. – Ворог поцілив і в аеропорт Івано-Франківська. Після кількох тижнів невизначеності, врешті знову пішли працювати, а троє наших синів – на навчання».
…Після закінчення Чернівецького індустріального коледжу Дмитро здобув фах друкаря та поліграфіста. Затим була служба в армії – рік проходив вишкіл у Києві, в президентському полку. Повернувшись до цивільного життя, влаштувався працювати інкасатором у місцевий банк, де і познайомився з майбутньою дружиною. А після скорочення влаштувався різноробочим на підприємство.
На фото: Бойовий шлях Дмитро Токарик торував піхотинцем. Він 23 дні тримав оборону на позиціях під Роботиним. Фото надане Захисником.
«Мене мобілізували 18 травня торік. Два тижні проходив навчання на Рівненщині, затим з місяць освоював передові військові технології в Німеччині. А наприкінці липня вже проходив бойове злагодження на Запорізькому напрямку в 141 механізованій бригаді. Переважна більшість побратимів була з Франківщини. Тому постійно відчував підтримку товаришів. На Оріхівському напрямку звикав до обстрілів, підтягував знання з тактичної медицини. Затим 23 доби тримав оборону в окопах поблизу Роботиного», – згадує Дмитро.
Туди і назад захисників супроводжував наш дрон. А коли врешті прийшли хлопці їх змінити, так само виходили до евакуаційного пункту.
«31 серпня 2024 року ми вже вийшли на місце, але не було двох побратимів. Прийняли рішення за ними повернутися. Один із них отримав поранення. І коли я з ним вже був метрів за сто від машини, яка за нами приїхала, випадково наступив на міну-пелюстку. Відчув різкий біль у нозі. Але хлопці оперативно надали допомогу. Коли їхали до стабілізаційного пункту, наша машина потрапила під мінометний обстріл. То ж так і довелося рухатися до Оріхова на трьох колесах і одному диску…»
У Запоріжжі Дмитру стабілізували і знерухомили роздроблену п’яту. У Вінниці десять діб забирали дрібні осколки кісток. Далі лікування проходив у Хмельницькому. Загалом чоловік лежав у лікарнях та шпиталях чотири місяці. Вчився заново ходити. Реабілітацію проходив у Городенці, неподалік рідного села.
«Потроху почав ходити за допомогою милиці. Вдома менші сини, які нині навчаються в третьому і четвертому класах, намагаються не розкидати іграшок. Бо для мене наступити на щось частиною п’яти без кісток – то страшенний біль. Тож всі намагаються відгородити мене від цих мук. Старший син вже вчиться на другому курсі коледжу. Спочатку виживали на одну зарплату Юлії. Навіть взуття собі замовляв у протезному підприємстві за гроші, поки не дали групу інвалідності».
Першого листопада цього року Дмитро пішов на роботу. Його взяли на посаду охоронця в місцеву агрофірму. Як би там не було, життя триває. Потрібно ще вивчити дітей, забезпечити їм гідне майбутнє. Та й 35 років – не привід для чоловіка сидіти вдома, хоч і з такою травмою.
«Добре, що хоч і така робота знайшлася для мене. Сторожую, записую які й коли машини заїжджають… Звичайно, в минулому залишилися улюблений футбол та мандри лісами, полями з металошукачем. Хіба що дивитися ігри та переглядати відео з пошуками… Я мрію, що, може, колись і я знову зможу хоч ненадовго, але відновити втрачені захоплення», – не втрачає надії Дмитро.
Про війну чоловік не любить розповідати своїм дітям та дружині. Ще надто болюча рана. Але як і всі ми – дуже чекає на Перемогу України та вірить, що вона неодмінно буде. По швидше б…
