«Сонечко» – саме так називали маленького Владика батьки та два старші брати. За золотаве волоссячко, за лагідну усмішку, за радість і світло, яке дарував не лише рідним, але й усім довкола…
Сім’я Дідовців мешкає у селищі Пулини на Житомирщині. Саме там отримав путівку в життя Владислав. Він народився 7 березня 1997 року. Любив співати, танцювати, футбол, плавання. Після школи він здобув освіту водія, інженера-механіка. Але мріяв стати офіцером. Тож ще в 19 років підписав контракт на проходження військової служби. За три роки довелося побувати й на буремному сході, де тривала, як тоді називали війну, антитерористична операція.
Вам також може сподобатися
На фото: «Свої 25 років Владислав не святкував, бо зустрічав їх на війні. А в 26 років я ледве почула одне слово: «Живий», – поділилася спогадами мама Світлана Дідовець. Фото з домашнього архіву.
«Але Владик мріяв стати офіцером, тож активно готувався до вступу у Київський військовий виш, – поділилася спогадами мама Світлана Михайлівна. – Влітку 2021 року подав документи. Щоб здати фізичну підготовку, багато тренувався. І саме незадовго до самого екзамену на тренуванні зламав руку. Але здаватися було не в його правилах: сам зняв гіпс і поїхав на екзамен. Проте побачивши набряклу руку, комісія не допустила його до складання іспиту. Влад тоді дуже засмутився. Коли одужав, вирішив трохи попрацювати за кордоном і наступного року знову подати документи у виш. Повернувся додому саме перед новим, 2022 роком…»
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Владислав Дідовець у перший же день вирушив до військкомату. Приховав, що отримав перелом ключиці. На тому місці згодом утворилася гуля, бо не мав часу на лікування. Рідним сказав, що йде воювати: «Я піду туди, куди мені скажуть, тому що не можу інакше». А невдовзі до війська вирушили чоловік Світлани Сергій та старші сини Михайло і Володимир.
Оскільки Владислав вже мав військовий досвід, його одразу відправили на бойові позиції. Керував обороною Житомирщини: встановленням блокпостів, організацією супротиву… А згодом його призначили заступником командира бойової машини 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Брав участь у боях на Запорізькому, Донецькому напрямах.
На фото: Поховали Героя в рідному селищі. У шкільному музеї зберігаються деякі речі та фото Захисника. Фото з домашнього архіву.
«Хоча він сам взяв собі позивний «Патрон», його побратими називали «Безстрашним», – продовжує мама. – Розповідали, що завжди вів за собою. А тим, хто боявся, показував приклад і йшов уперед. Не раз, як стверджували хлопці, син рятував їх від загибелі, виводив з небезпеки. І ніколи ні на що не скаржився. Кожна розмова з ним у нас закінчувалася словами: «Мамо, не хвилюйся. Ми обов’язково переможемо!» І жодного разу не був у відпустці».
За словами Світлани Михайлівни, Владислав не любив татуювання. Але, наче щось передчуваючи, у 2023 році набив на руці свої ініціали, тризуб та напис «Я люблю Україну!». По ній батько й упізнавав його тіло…
«Якось у розмові зізнався мені, що порвався ланцюжок, на якому носив свій оберіг із зображенням Божої Матері. Я порадила сховати в кишеню, щоб потім полагодити. Але з того моменту в душі наче щось стислося, не покидала тривога, відчуття невідворотного, я перестала спати. Вже пізніше з’ясувалося, що ланцюжок розірвався від вибухової хвилі, коли неподалік вибухнув снаряд. Влада тоді сильно контузило, але він не признався… Ми так і не знайшли його обереги», – каже мама.
7 березня 2023 року Владислав відсвяткував свій 26-й день народження. Як завжди – на позиції. Збирався згодом приїхати додому у відпустку, хотів відпочити, зустріти ту єдину, з якою мріяв створити сім’ю, збудувати великий будинок з басейном і стати справжнім господарем, люблячим татом… Але в жорстокої війни були свої плани.
23 березня «Патрон» з побратимами тримали оборону поблизу населеного пункту Міньківка Бахмутського району. Потім Світлані та Сергію розкажуть, що понад десять годин ворог бив по позиції з усього, що мав. Серед наших Захисників було багато поранених, були й загиблі. Влад раз по раз запрошував підмогу, вогневу підтримку. Але щоразу чув: «Хлопці, тримайтеся. Нема чим стріляти…» З того бою в живих залишився лише один. Коли отямився, він лежав серед загиблих товаришів. Хтось із них ще встиг накласти йому турнікет…
Владислав Дідовець отримав поранення, несумісне з життям. Свій обов’язок він виконав до останнього подиху.
Поховали Героя в рідному селищі. У шкільному музеї зберігаються деякі речі та фото Захисника. За мужність і відданість військовому обов’язку Владислава нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. А петиція щодо присвоєння йому найвищого звання Героя України швидко набрала необхідну кількість голосів, і навіть більше. Нині питання на розгляді.
На рахунку Владислава велика кількість знищеної ворожої техніки та особового складу ворога. Навіть збереглося чимало відео, на яких зафіксовані влучання. Потрапив хлопець і в сюжет телебачення, коли журналісти приїхали знімати фронтові будні. Ці відео, фотографії – дуже болісні і водночас дорогі для рідних Героя. На світлинах і на кадрах – молоде, хоча й виснажене обличчя їхнього Владика. Їхньої гордості і надії, а також невимовного болю – рани, що вже ніколи не загоїться…
