Вам також може сподобатися
«Татусю, я прийшов! Приніс тобі букет», – дворічний хлопчик вибрався на підніжжя пам’ятника, торкнувся вустами холодного в граніті обличчя, якого ніколи не бачив, бо народився, коли татусь вже загинув. По-дорослому пробував запихати у вазу букет, який все норовив випасти. «Мамо, в садочку казали: наш тато – Герой, це правда?». «Правда, рідний», – втерла пекучу сльозу із вицвілих очей зовсім юна вдова й теж поцілувала пам’ятник. «І мій дідусь – Герой», – підхопив, може, на півроку старший малюк біля сусідської могили на Алеї Слави. У нас росте покоління дітей, для яких тати й дідусі – просто пам’ятники. Холодні. Гранітні. Що сховали під собою колись такі гарячі серця, які кохали, мріяли, планували, розвивали своєю працею країну, але пішли боронити її від підступного сусіда… Понад усе вони прагнули жити і бачити, як ростуть їхні діти і внуки, заради них і гнали ворогів. Ні, вони не навмисно прирекли їх на гіркезну сирітську долю. Так розпорядилася війна.
«Привіт, хороший мій», – з кавою приходять на могилу доньки і сини. Як же нестерпно гірчить та кава, що завжди була радісною сімейною щасливою традицією, а нині стала пекельним ритуалом, скрапують в склянку солоні сльози. Як таким дітям, яких уже незмірно багато, не вистачає батькових обіймів, цілунків, посмішки, підтримки. Як вони мріють бодай ще хоч раз його обійняти і наговоритися вдосталь: розповісти про біль, про те, як вчаться жити без тата.
«Татусю, а хто зі мною танцюватиме випускний? Хто навчить кермувати? Хто благословить до вінцю? Я так хочу тебе обійняти, та на небо нема драбини», – у розпачі запитує донька світлину батька. А вітер прапором втирає їй сльозу.
«Як мені, тату, з мамою бути? Геть подалася вона. Я намагаюсь бути господарем, втім ще занадто малий», – звітує син, обхопивши обличчя руками, щоб ніхто не бачив його сліз, бо тато вчив: чоловіки не плачуть.
Подовгу стоять, обійнявши холодний граніт, вдови. Розповідають каменю, про справи, про здобутки дітей, про те, що на чільному місці у колись щасливій домівці стоять чоловікові нагороди з болючим написом в дужках «посмертно». Як же їм не хочеться йти до спорожнілого дому! Як же їм не можеться ні готувати звичних улюблених сімейних страв, ні вести побут: більше просто не стало для кого.
«Куди ж мені подіти оту сукню, що придбавала на наше весілля? Ми ж мали після Перемоги одружитися. А ти її чомусь не дочекався», – молодесенька дівчинка щотижня, ридаючи, висаджує нові квіти на могилі коханого, якого так ревно чекала з фронтових доріг. Їх так багато – юних наречених, яких війна позбавила шансу стати дружинами.
Зовсім порожнім, якимось аж здичавілим поглядом осиротіла, змарніла-зчорніла ненька вдивлялася на єдиного сина світлину, викарбувану на пам’ятнику й знерухомленими губами шепотіла: «Мене вже ніколи-ніколи ніхто не назве мамою» (провідна неділя цьогоріч припала на День матері). Їх, на жаль, так багато, тих могил із гільцями, що сховали ще зовсім дітей. Їх, на жаль, так багато, тих матерів, яких назавжди прирекла війна на нестерпне балансування між смертеіснуванням й життєсмертю.
«Спочивай з Богом, сину. Як же сталося так, що не ти до мене, а я до тебе на могилу іду?» – чи то себе, чи сина, чи неба риторично запитує батько, вкотре стаючи на одне коліно перед хрестом дитини, виходив з кладовища і знову повертався. Чи є щось журливіше батьківської сльози? Як вже рясно нині ними скроплена вкраїнська земля.
Втомлені, виснажені, стрімко посивілі бійці обов’язково у свої кількаденні відпустки виділяють день, щоб відвідати побратимів на Алеях Слави. Чи є більша у світі скорбота? В кожній третій могилі спочиває той, з ким ще вчора ділили цигарку і каву. Стоять мовчки, запаливши чергову цигарку. Вже й слів нема. Та й хлопці все бачать з неба самі. Це ж бо вони прикривають своїх із неба.
«Ваш син, чоловік, батько, коханий – Герой! Низький уклін за нього!» – кажуть рідним на усіх заходах, присвячених пам’яті, чи вручаючи посмертні нагороди. Іменами сучасних Героїв нині названі вулиці, про них пишуть книжки і легенди, й поеми… І тільки рідні знають, як нестерпно болить оте слово «Герой».
23 травня в Україні відзначають День Героїв – борців за свободу країни, починаючи від лицарів часів Київської Русі і до учасників Революції гідності, бійців АТО/ООС на Донбасі, захисників України сьогодні.
Цього дня ми вшановуємо усіх, хто віддав життя за волю й незалежність України у різні часи й епохи. Цього дня ми низько схиляємо голови перед тими Героями сучасності, які продовжують нині боронити рідну землю від московитів. Тих, хто несе в собі дух сміливості, жертовності та патріотизму.
А це – безумовно наші незламні сталеві Захисники й Захисниці, які безстрашно ризикують своїм «сьогодні» задля нашого переможного «завтра». Це ті, кого поранення вклали до шпитальних ліжок. Це невтомні медики і витривалі волонтери. І знаєте, певно, не буде перебільшенням, якщо назвати Героями тих українців, які докладають максимуму зусиль, аби наближати Перемогу. Це і дітвора в садочках і школах, які малюють, роблять обереги і пишуть побажання на фронт, це чи не усі колективи, які допомагають не лише своїм колегам, які приєдналися до лав ЗСУ, а й іншим бійцям. Це ті, хто донатить, і хто пече хліб, хто в’яже шкарпетки і сітки плете, хто придбаває й ремонтує техніку для фронту. Це ті, хто під обстрілами доставляють провізію на передову. А ще – це, безсумнівно, ті, хто терпляче чекає найрідніших додому з війни, хто повсякчас молиться й жахається від кожного телефонного дзвінка, хоч з непохитною вірою сподіваються почути чи прочитати «У мене все добре! Не переживайте». Дай Боже усім дочекатися найрідніших з війни. Живими і неушкодженими. Дай Боже, аби у школах у ці дні якомога менше приводів було для уроків-пам’яті, а якомога більше змістовних зустрічей з живими Героями, які розкажуть дітям про війну, що так підступно обірвала їм дитинство.
З Днем Героїв, українці! Пам’ятаймо загиблих! Шануймо живих! Будьмо достойними такої непомірно височезної ціни Перемоги, що не за горами!
Довідково: День Героїв встановлено на честь українських вояків — борців за волю України, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, гайдамаків, січових стрільців, вояків УНР, УПА. День Героїв запровадили постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові. За радянських часів цей день відзначали здебільшого колишні вояки УПА, дисиденти та інші «антирадянські елементи». Підпільно, звісно.
День Героїв набуває особливої ваги й нині, коли в Україні триває війна з московитами…
Врізка: “Кажуть, герої не вмирають, але я хотів би, дуже хотів би, щоб вони замість бути героями жили. Тут, на землі, вони потрібніші, ніж на небі. Тут є багато такого, чого без них не зробить ніхто”, – Василь Шкляр.
