У 1847 році Тарас Шевченко у передмові до Другого видання Кобзаря написав: «У москалів – свій народ і своя мова. У нас – свій народ і своя мова». Тобто ніякий єдиний народ, ніяка одна мова. Шевченко на той час жив у Петербурзі, знав ситуацію і сформулював абсолютно правильний висновок. За цей вислів він відсидів 10 років.
Зросійщення України було надзвичайно актуальним у добу радянського часу. «Нам весь час нав’язували код нібито двомовності, а насправді витискали на узбіччя українську мову і перетворювали її у декорацію, – каже український мовознавець, доктор філологічних наук, професор, директор Інституту української мови Національної академії наук України Павло Гриценко. – Тоді йшла цілеспрямована боротьба проти української мови, як, зрештою, і проти мов інших націй у Радянському Союзі… І навіть не підозрюючи, поступово люди втрачали своє національне Я. Україна, обравши для себе долю незалежної держави, поставила за мету відновити своє національне обличчя, національну пам’ять і цю спотворену ментальність привести у порядок».
Вам також може сподобатися
І це неабияк дратувало пострадянську росію, вище керівництво якої на чолі з путіним роками мріяло про підкорення України. А з нею – про винищення мови як однієї з головних ознак ідентичності народу, її душі. За словами історика, ми, крім всього іншого, відповідальні за величезний історичний, мовний, культурний, естетичний досвід, який отримали у спадок від попередніх десятків і сотень поколінь. І не маємо права просто ним знехтувати або просто відійти від нього, бо через оцей мовний, культурний спадок ми маємо зв’язок між поколіннями.
Російськомовні чи русифіковані?
Серед науковців є думка, що в Україні «російськомовних українців» нема – є русифіковані українці. Україномовних росіян нема, тому що їх просто нема. Українці мислять і розмовляють українською, росіяни мислять і розмовляють російською, русифіковані українці мислять українською, а розмовляють – як доведеться. Головним етнічним ідентифікатором завжди була мова: мовою якого народу тобі найприємніше говорити, до такого народу ти й належиш.
На рівні держави
З 1 січня 2024 року набрали чинності окремі положення статті 40 Закону України «Про медіа», які передбачають збільшення обсягу програм державною мовою на телебаченні та радіо. Відтак, мінімальна частка української мови у програмах на радіо, а також у телевізійних медіа загальнонаціональної та регіональної категорій збільшується з 75 до 90 відсотків, а в телевізійних медіа місцевої категорії – з 60 до 80 відсотків.
Кого більше
Більшість українців (66 відсотків) вважають, що російську мову потрібно усунути з офіційного спілкування. Це найвищий показник з 1990-х, адже у 1997 році таку ідею підтримували лише 18 відсотків українців, а у 2015 році – 21 відсотків. Лише 3 відсотки опитаних в лютому 2024 року заявили, що російська мова має отримати статус другої державної. Такі результати нещодавнього дослідження Київського міжнародного інституту соціології.
«Проти» російської як офіційної активніше виступають люди, які спілкуються українською мовою вдома. Водночас така позиція найбільш поширена і серед двомовних, і серед російськомовних.
На заході України 80 відсотків виступають за повне усунення з офіційного спілкування. У центральних регіонах України – 69 відсотків.
Що стосується змін у ставленні до російської з 1990-х років, то найбільшу динаміку соціологи фіксують на півдні та сході. Так, 54 відсотки мешканців півдня виступають за повне усунення російської мови з офіційного спілкування, і лише 6 відсотків вважають, що російська мова має отримати державний статус.
На сході України також стало більше тих, хто підтримує усунення російської мови з офіційного спілкування на всій території – з 3 відсотків у 2015 році до 40 відсотків у 2024-му. Водночас з 31 відсотка до 6 стало менше тих, хто виступає за державний статус російської мови.
«Важливо звернути увагу, що якби ми окремо підкреслили, що не йдеться про заборону повсякденного побутового спілкування російською мовою, то ще менше людей говорили б про певний офіційний статус російської мови. У будь-якому разі фактично у всіх регіонах більшість населення не підтримує надання офіційного статусу російській мові», – кажуть соціологи.
Абсурдні крайнощі
Історія зі скандально відомою Іриною Фаріон, котра не вважає російськомовних «Азовців» українцями й назвала їх очманілими, «бидломасою» через те, що розмовляють російською, доводить, що такі крайнощі теж недоречні. Адже хлопці власною кров’ю і життям багато разів засвідчували свій патріотизм та готовність захищати Україну за будь-яку ціну.
Ми маємо Героїв України, етнічних росіян, які добровільно стали у стрій та загинули, боронячи Україну від рашистів. Йдеться про братів Романа та Леоніда Бутусіних. Вони захищали Чернігівщину та віддали життя в нерівному бою з ворогом, який був однієї з ними національності. Невже їх подвиг нівелюється тим, що говорили російською?
Втім, є й такі особи, які принципово не хочуть розмовляти українською, хоча добре її розуміють і можуть спілкуватися. Або свідомо не бажають вчити, маючи запис у паспорті «українець». І якщо раніше на такі випадки мало хто реагував, то під час російсько-української війни надзвичайно загострилося відчуття ворожості до цих співгромадян. Нині для переважної більшості українців російська є мовою окупантів. Тому дуже часто на підсвідомому рівні, коли вухо чує російську, одразу йде сигнал тривоги: «Увага! Небезпечно, звучить рашистська!»
Зрештою, для тих, хто втратив найрідніших на цій війні, чути російську поруч – наче терпіти знущання від оточення. Наче знову посипати рану, яка все ще болить, сіллю ненависті.
«Ми можемо купити чи випросити зброю мілітарну, але випросити мову, випросити своє історичне минуле, своє ментальне світосприймання ми не можемо. Ми є тими, ким ми є. Ми є українці, сильна нація з великою культурою, з великим історичним минулим, де було намішано всього», – переконаний Павло Гриценко.
