Селище Білий Колодязь Вовчанської громади на Харківщині розташоване всього за 14 кілометрів від російського кордону й за 10 кілометрів від центру громади – Вовчанська. Й на світанку 24 лютого 2022 року одразу опинилося в окупації. Що довелося пережити його мешканцям – словами важко передати. Проте більшість з них намагалися триматися разом, відстоювати своє, українське, і не піддаватися на провокації. Директорка місцевої школи та вчителька української мови й літератури Світлана Ткаченко змогла в умовах окупації зберегти школу й колектив, дати можливість учням завершити навчальний рік за українською програмою. Й тепер більшість дітей мешкають у Харкові та продовжують навчання онлайн у рідній школі. У той час як приміщення їхньої рідної школи зруйноване, як і більшість будинків.
Повномасштабне вторгнення
Вам також може сподобатися
«24 лютого 2022 року вже о 4.20 уся наша вулиця була заставлена ворожими танками, а їхні дула були спрямовані на наші будинки, – згадує той страшний для усіх українців ранок Світлана Ткаченко. – Ми ж не розуміли, що сталося і чого нам чекати. У нас не було зв’язку, навіть стаціонарного, не працювали телевізори. Ми не розуміли, що відбувається: чи це лише у нас, чи в усій Україні». Попри невизначеність, пані Світлана пішла на роботу – бо ж розуміла свою відповідальність за колектив школи, за учнів, яких тоді було у школі 350.
Сім місяців окупації
Найперше, з чим зіткнулися мешканці селища, – проблеми з продуктами. Адже увесь товар в магазини завозили з Харкова. «За три дні полиці магазинів були порожні, – без сліз жінка не може згадувати ті страшні дні. – Це дуже боляче, коли діти просять хліба, а ти його не маєш. Треба було терміново щось вирішувати. Ми у січні для шкільної їдальні купили нові духові шафи. Вирішили: треба випікати хліб. Але з чого? Запасу продуктів не мали, адже у школу згідно із санітарними нормами завозили продукти лише на тиждень».
По допомогу директорка школи звернулася до старости Наталії Чайки, і вже разом – до місцевих фермерів. «Я низько вклоняюся кожному, хто відгукнулися на прохання, – каже Світлана Ткаченко. – У сусідньому селі був старий млин, хоч занедбаний, але в робочому стані. За чотири дні його відремонтували і запустили. Там почали молоти борошно – не перший і навіть не другий сорт, але це було борошно! Проте не було дріжджів. І люди з усього селища приносили до школи закваску. А ми у шкільному харчоблоку почали випікати хліб. Утім два дні у нас нічого не виходило. Колись у селищі був хлібзавод, який у 1990-ті роки закрили. І нам на допомогу прийшла колишня технолог. Й нарешті нам вдалося спекти хліб: перші 350 буханців для 350-ти учнів. Навіть Голодомор, про який я розповідала своїм учням, не так відгукувався, як те, що бачила у ХХI столітті в багатій Україні: мої діти плакали і цілували хліб. Передавали буханці і у сусіднє село. А коли відкрили кордон до росії, люди їздили туди за покупками. Пачка дріжджів коштувала 1 200 гривень, люди купували і приносили до школи».
За кілька днів після окупації до школи прибігли з сільської ради, кажуть: зняти прапор. «А на школі майорів український прапор, ми навіть не думали його знімати. Дивилися на нього – і він зігрівав душу, – згадує директорка. – На приміщенні сільради теж був прапор. То окупанти спершу прийшли туди з вимогою його зняти. А коли наша староста Наталія Володимирівна відмовилася, направили на неї автомати, самі зірвали і сказали, що йдуть до школи. Я попросила одного з працівників зняти прапор, і ми його сховали. Приїхали орки: «Де прапор?» Відповідаю: «Немає, хтось зняв». Але забула, що прапор ще є в актовій залі. То вони його зірвали, топтали, зривали класні куточки, ламали їх».
«Найважче було дізнатися про зраду колег»
Навчальний рік окупанти дозволили завершити за українською програмою. А у травні вже можна було поїхати у Вовчанськ, де був відділ освіти. «Там чекали невеселі новини: керівниця відділу перейшла на бік окупанта, – з болем згадує Світлана В’ячеславівна. – Взагалі багато вчителів, особливо міських, перейшли на бік ворога. Але ми, 18 директорів шкіл громади, домовилися, що завершимо навчальний рік і розрахуємося, на окупанта працювати не будемо».
Світлана В’ячеславівна повернулася додому, виписала учням документи про освіту (благо бланки були замовлені наперед). «Я зібрала колектив і кажу: «Мою позицію ви знаєте давно, я розраховуюся. Для кожного прийшов час обирати, і я нічого нікому не буду радити, кожен сам для себе вирішує», – розповідає про своє рішення пані Світлана. – І я пишаюся своїми вчителями: 22 стали на мій бік, сказали: «Ми йдемо з вами». Це була така підтримка, такі крила за плечима! Лише восьмеро вирішили співпрацювати з окупантами, це були вихователі дошкільного підрозділу». Одну з виховательок окупанти й поставили директоркою школи. Згодом, після звільнення нашого селища, вона виїхала в росію, її подали в розшук, засудили за звинуваченням у колаборації і державній зраді.
І був того року випускний – не схожий на інші, але такий, що запам’ятається на усе життя. «Я завжди ділюся про те, як проходять випускні вечори у нашому ліцеї, – написала директорка на своїй сторінці у фейсбуці. – Але про цей випуск-2022 я написала лише два-три речення через рік після нього. Він найболючіший, що закарбувався у моїй пам’яті назавжди… Отой випускний 2022 окупаційного року… Оформлення шкільного коридору на третьому поверсі, який прикрашала власноруч, щоб ні на кого не накликати біди. Українські рушники, на столі скатертина в маках, на стіні по центру український сонях, а навколо нього український віночок з маків (символ пам’яті), кетяги калини (символ України) і шкільний дзвоник з квітками маку, волошками (символом життя), жовтими квітками чорнобривців (символом дитинства та родини). А ще дві маленькі стрічечки: жовта і блакитна… На урочистостях були присутні «чужі», хто робив доноси, тому не лунав наш гімн і не підіймався наш жовто-блакитний стяг. Але як тільки я підняла вгору шкільний дзвоник, мої діти всі піднялися. Лунає шкільний дзвінок по коридору, а в душі линуть слова величного гімну України. Плачу і дякую моїм дітям!»
«Для когось я тоді була взірцем, для когось бандерівка, для когось впертою оптимісткою»
В один момент пані Світлана для декого в селі стала «бандерівкою», з нею перестали вітатися, боялися підходити. «Для когось я тоді була взірцем, для когось бандерівка, для когось впертою оптимісткою, яка стверджувала, що «наші хлопчики» (Захисники) нас звільнять, дехто робив доноси на мене рашистам (наші славні хлопці із СБУ все розкрили), дехто крутив у чола пальцем, бо «що ти робиш?», «расея прийшла назавжди», дехто побоювався…» – зізнається вона.
Окупанти мали досьє на кожного вчителя. Особливу увагу приділяли директорам, вчителям української мови. Світлана В’ячеславівна була у тих списках, пережила і обшуки, і допити. У школі окупанти двічі на тиждень робили обхід і обшук. Ставили запитання про Другу світову війну, про російську мову. «Я показувала навчальний план, що російська мова факультативно вивчається, та вони не вірили. Пояснювала, що ми – прикордоння, і у нас завжди багато людей розмовляли російською, – згадує жінка. – Пояснювала, що на уроках зарубіжної літератури вивчаємо і російських письменників. Вони були здивовані, вибиті з тієї колії, яку давала їхня методичка».
А ще жінка не могла перейти на російську мову і спілкувалася з окупантами українською. «Вони розуміли українську, – каже. – У них було досьє на мене: хто я, де навчалася, коли стала директором…. «Почему не хотите с нами работать?» – запитували. Я кажу: «Я вчителька української мови, патріотка своєї країни, завжди вчила дітей – і рідних, і учнів – любити свою батьківщину». І запитую: «А ви любите зрадників?» Відповідають: «Ми їх розстрілюємо». Я кажу, що не хочу бути зрадницею своєї держави, своїх дітей. Щоб не виказати свого страху, на допитах зручно сідала, руки клала перед собою, щоб вони не тремтіли, і дивилася окупанту у вічі. Мене запитував: «Ти что, смерти не боишся? Что ти на меня так смотришь?» Я кажу: «Мені від вас нічого ховати, я звикла при спілкуванні дивитися співрозмовнику у вічі. Приховувати мені нічого». Насправді це була моя захисна реакція. Якби показала, що боюся, була би зламана».
Згадує пані Світлана про свою колегу, якій довелося пройти орківську катівню: «Час від часу тим, хто хотів виїхати, відкривали переїзд до Харкова. Дерев’яний міст треба було переходити пішки. Скористалася цим правом і моя колега Лідія Тільна, директорка комунального закладу «Іванківський ліцей», якій вже за 60. Проте на середині мосту її завернули, бо знайшли у списках директорів шкіл. І вкинули у катівню, яка була на агрегатному заводі. Її там тримали 19 днів лише за те, що вона була директоркою школи і вчителькою української мови. П’ять днів вона провела в карцері з мішком на голові – без води і їжі. Допитувалися, яку вона несе на український бік інформацію».
Звільнили Білий Колодязь 12 вересня 2022 року. Більшість зрадників втекли до росії. Проте дехто зачаївся, щоб шкодити зсередини. Так сталося після другого наступу на Вовчанщину. У приміщенні школи тоді була перетримка поранених, яких надалі везли у госпіталі. «І хтось здав це ворогу, – каже пані Світлана. – 26 травня минулого року на нашу школу скинули дві бомби. Дякувати Богу, на той момент там не було нікого».
Людей з селища евакуювали. Але комунальний заклад «Білоколодязький ліцей» працює онлайн, який, як і раніше, очолює Світлана Ткаченко, а також веде уроки української мови. «Я горда за нас, українців, котрим болить доля кожного, котрі мають у серці величезну віру в Перемогу України. Ми вже Перемогли! Такий народ не залякати, не зламати», – переконана вона.
