«Це ж не мій», – сказала медсестрі, що несла в пологовому малесенький згорточок-кокон, коли чекала новонародженого сина годувати. «Не ваш, – усміхнулась, – а як зрозуміли? Вони ж всі однакові – тугенько завернуті кокони». «Мама своє дитя завжди серцем відчує», – констатувала молоденька породілля, яка народила первістка в пологовому рідного Дніпра. Це було 10 лютого 1983 року. На світ тоді з’явився Віталій Лебедєв, якому напророкувала доля стати золоторуким майстром-плиточником, знаним будівельником, облицювальником, якого запрошували не лише на провідні конференції, а й пропонували надвідповідальні посади. Та от клята війна порішила по-своєму: вона зробила його Героєм, втім обірвала молоде життя в 41.
Солдат Віталій Лебедєв з позивним «Лебідь» загинув 8 березня 2024 року поблизу села Сергіївка на Донеччині. Під час виконання бойового завдання з передислокації військової техніки та установок зенітно ракетного комплексу «Patriot». Ворожий ракетний балістичний обстріл позбавив життя тоді дев’ятьох побратимів. «Хлопці згоріли, – нестримні сльози зрошують знебарвлене горем обличчя матері, – як пластилін сплавився-стік алюміній».
Вам також може сподобатися
До чотирьох років Віталій з батьками жив у Латвії. До Дніпра повернулися вже з вітчимом, який направду замінив батька. Допомагав батькам бавити сестричок Юлію й Анну. Відповідально ставився до всіх обов’язків, яких вистачало і вдома, і в школі. А що вже порядок любив – все у нього було, як в операційній. Зростав напрочуд людяним, чуйним, допитливим й надміру спокійним. А ще – справедливим і чесним. Захоплювався риболовлею й технікою.
«Йду в армію, – поставив перед фактом батьків, не встигнувши закінчити залізничний технікум. – Довчуся потім». Після строкової служби в ракетних військах юнак, усвідомлюючи, що справжній чоловік повинен заробляти, до навчання не повернувся. Натомість працював водієм, продавцем у будівельному магазині. Затим доєднався до вітчима. Той, інженер за фахом, знався на всіх ремонтно-будівельних роботах. Скільки ж будівель з нуля і до здачі звели-оздобили разом! Віталій освоїв фах кахельника. Не на одних конференціях, семінарах ділився невтомно здобутим досвідом. Не одну заслужену нагороду в цій галузі отримав. За натурою просто такий: за що б не брався, вкладав всю душу.
…Він міг спокійно, як, будьмо реалістами, немало, виїхати за кордон: талановитому відповідальному спеціалісту пропонували роботу в Іспанії. Та справжній і мужній, він розумів, що мусить доєднатися до лав сміливців, щоб гнати ворога з рідної землі. «Я мушу, – ніби виправдовувався за, розумів, неабиякі хвилювання перед батьками. Віталій забіг тоді до батьків на розмову. Вже добрих років п’ять жив з коханою й двома її дітками, що стали йому рідними, окремо. – А хто ж вас захистить? Ви ще пишатиметесь мною». «Як же, люди, та гордість болить», – не тамується біль матері.
З травня 2022-го Віталій Лебедєв служив у 138 Дніпровській зенітній ракетній бригаді ППО Повітряних Сил ЗСУ. Обіймав посаду оператора зенітно-ракетного комплексу (ЗРК) С-300. Воював також у розвідці ППО.
«Сину, тож хоч трішки роби гірше, аніж можеш, бо ж мільйон обов’язків сам собі назбираєш. Дивись, ще снайпером візьмуть», – хоч самого пробирали гордощі, що зміг такого виховати сина, жартував вітчим, коли чув про перевиконані нормативи й на відмінно здані фізичні підготовки. Віталій пишався, що він, солдат, потрапив до групи, в якій майже самі офіцери, для навчання на базі НАТО в Німеччині. «Хоча йому тут, в Україні, на навчальному полігоні бойовий офіцер пропонував посаду інструктора, мовляв, таким, як він, потрібно хлопців готувати, – гортає сторінки війни кровинки мама. – Не згодився. Хтів ворога гнати».
Після успішного закордонного навчання перспективного фахівця направили на оборону Києва і області. «Але з 2023 року виконував бойові завдання по всій Україні, – ніби читає золотошрифтну синову книгу життя Світлана Анатоліївна. – Його називали блукаючим (бо не стояли з установкою на місці, завжди змінювали позиції) «Patriot», якого страшно боявся ворог. Адже мій син – перший з операторів ЗРК «Patriot» разом зі своїм екіпажем збив російську ракету «Кинджал». А далі була копітка і невтомна робота зі збиття ворожих ракет і літаків, які несли на собі смертоносні КАБи. Скільки збережених життів! Скільки збитих ворожих ракет і літаків на рахунку мого сміливого, відважного, талановитого синочка! У нього стільки нагород. Як-от: «Кришталевий Patriot» (за успіхи в навчанні на базі НАТО в Німеччині), «Ветеран війни», медаль за оборону Києва («За відвагу»), медаль «Захиснику Вітчизни», «Почесна Президентська нагорода за оборону України», «Комбатантський Хрест» і орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)».
…Про війну рідним не розповідав. Запевняв, що все добре. Лиш такі, незначні «дрібнички»: як-от похворіли всі на ковід у холоднім бліндажі… 10 лютого 2024-го, якраз у свій день народження Віталій приїхав у відпустку. «Ти надовго, синку?» – запитала, пригорнувшись зі всієї сили. «Назавжди, – констатував так дивно, що аж стислося серце. За нами дуже полюють».
Після відпустки й справді ніс службу неподалік від рідного міста. 5 березня попросив неньку, щоб та насмажила чебуреків. «Знаєш, мамо, це війна, – сумно мовив найріднішій вперше. – Тут убивають». «Розумію», – розгублено не знала, що казати. «Не розумієш», – констатував по-доброму. Того фатального 8 березня ще переписувався з рідними. Попередив кохану, що тиждень не виходитиме на зв’язок. А 9 березня рідні чекали, що обов’язково знайде можливість. Бодай на хвильку. У сестри ж бо день народження. А він в житті собі не дозволяв не привітати рідних. Раптом ненька помітила, як глянувши в телефон, зблід чоловік. «Що там?» – а серце вже було в п’ятах. Орки хизувалися, що знищили наш такий потужний зенітно-ракетний комплекс… Згодом підтвердили наші новини… «То не він», – хапали думку, як повітря, що його так бракувало. Наступного дня пішли до військової частини. Черговий, з’ясувавши, хто, попросив зачекати. А коли вийшов заступник командира з лікаркою, земля пішла з-під ніг. …Через півтора місяці ДНК співпало…
«Того фатального 8 березня загинуло дев’ять Героїв, – солоні сльози встелили борозенку на обличчі мами. – Вже ніколи в цьому житті не буде в мене жіночого свята, бо це страшний і чорний день».
На честь Віталія і його побратимів військова частина встановила меморіал на своїй території.
