П’ятирічна Ліля все дивувалася, як мама з величезним животиком, в якому чекає з’яви на світ такий довгожданний братик, встигає-примудряється не лише з хатніми, побутовими справами, а й наготувати на сорок осіб їсти. Тоді татусеві колеги й друзі, яких затятий мисливець, майстровитий різьбяр і знаний таксидерміст (виготовляє опудал тварин і птахів) має безліч, допомагали зводити будинок. Красень-дім в рідному Топільському, що на Івано-Франківщині, зріс за кілька місяців. Сюди з пологового щасливе подружжя Бойчуків в червні 1993-го привезло молодшого синочка Дмитрика. Тут ставалися найщемливіші миті, бентежні й тривожні, радісні й печальні. Тут по-справжньому вирувало життя. Чи знав, чи відав хто коли, які страшнючі корективи внесе в розмірений ритм звичайних буднів щасливої вкраїнської родини проклятуща оця війна.
Увесь в дідуся
Вам також може сподобатися
«Саме в нашому селі історично було найбільше криївок, одна з них – у нас на городі, – розповідає Ліля. – Тож слава про предків-повстанців гідно передавалася з покоління в покоління. Ми з Дімчиком так любили: наприкінці 1990-х, коли вимикали світло, ми забиралися на піч, а дідусь співав повстанських колядок, розповідав всілякі героїчні бувальщини. Дідусь у братові душі не чув. Його й назвали на його честь. А що вже схожі за характерами! Обидвоє серйозні, працьовиті, малослівні, виважені і товариські, люди справи і честі. Батьки завжди утримували чимале господарство. Тож обов’язків нам з братом вистачало. Він змалку й косити умів, й чимало чоловічих робіт осилював. Нас ніхто не спонукав. Ми прагнули допомогти самі. Бачили ж бо, як їм важко. А ненька завжди наставляла, що треба вчитися. Все мріяла, щоби ми важко не ґарували у житті».
Діма дуже гарно малював. Досі його малюнки прикрашають шкільні стенди. Займався спортом, надто – боксом. Сам майстрував собі бруси і грушу. А ще захоплювався підводною риболовлею, для якої мав все спорядження.
Здібний й відповідальний, він отримав хороший атестат й достойно здав НМТ, однак вступати вирішив виключно до Вовчанського медичного училища, бо його закінчила сестра. На той час Ліля вже навчалася у виші. «Брат направду мав неабиякий хист до медицини, – аналізує жінка. – У нас мама, хоч працювала санітаркою в реанімаційному відділенні, добре розумілася в усіляких лікарських премудростях. Від тата ж у брата, так би мовити, «золоторукість»: все умів, у всьому знав толк, й в електриці, й в сантехніці, й у будівництві… В навчальному закладі брат теж одразу завоював достойний авторитет. А як він легко з першого курсу ставив уколи! Тож за замовчуванням ще студентом став фельдшером для односельців».
Здобувши фельдшерський диплом, юнак поповнив армійські лави десантників. В 2014-му мав завершити строкову службу, однак почалася війна. Довелося служити в рідній санчастині на рік довше.
Не було б щастя…
«Тато тривало їздив по закордоннях на заробітки, щоб забезпечити родині достойне життя, – ділиться Ліля. – Зароблений ревматизм призвів до серйозних проблем із серцем. «Завершиш службу – чекаю в себе!» – наполегливо запропонував перспективному медику власник кардіологічної клініки, де оперували батька. Юнак так і вчинив. Як же вправно і вміло робив анестезію в тамтешньому реанімаційному відділенні! Тут він зустрів свою другу половинку – красуню Ірину, яка працює у закладі медсестрою із забору крові.
Сестра, взявши відпустку, подалася до Польщі в пошуках заробітчанського хліба. Прагнучи допомогти їй підсобити батькам, адже батька готували до другої операції, й мріючи про власне авто, Дмитро поїхав теж. Втягнулися. Доєднався й Лілин коханий. Планували вже й повертатися. «Лікарі сказали, мамі залишилося пів року», – у розпачі телефонував дітям тато. Меланома підступно владарювала. Донька й син підняли на ноги всіх. В приватній онкоклініці дали надію. Хімія за хімією потребували неабияких коштів. Однак на кону було життя найріднішої. Тож – знову заробітки.
Як же раділа ненька й що хвороба відступила, й весілля доньки дочекалася, хоч не сподівалася. «Така вона щаслива була, – пригадує співбесідниця, – у день мого весілля. Що й у мене все добре, й у Іринки з Дмитром… А коли я народжувала Михайлика, була загроза і його, й моєму життю, тож брат заледве не збожеволів, навіть свого колишнього керівника санчастини залучив. Дуже радів з’яві племінника, що так на нього схожий. А якось привіз похреснику одразу всю колекцію мерседесів. «Я завжди мріяв, проте не мав змоги, а він хай має», – констатував.
Все, в принципі, сталось, як хотілося. Борги віддали. Дімчик придбав омріяне авто. Здавалося б, живи і будь. Аж раптом…
Те фатальне 24-те
«Одразу з початком повномасштабки Дімчик повернувся з Польщі. Його найкращий друг, армійський побратим Василь – з Чехії. Верталися його товариші хто з Англії, хто з Ізраїлю… Мамі сказав, що повернувся, щоб забрати англійську візу. Він направду її забрав. 28 лютого. Але збирати почав замість валізи наплічник. Заспокоював маму, що плакала невтішно, мовляв, ненадовго, все добре буде. Він дуже нас беріг: батьки хворі, я годую груддю. Лиш Іринка знала правду. Для нас була казка-версія, що він у Яворові на полігоні. Інструктором. Направду ж з перших днів на передовій. В самісінькому пеклі. Снайпером-розвідником. Сусіди, виявляється, бачили його в новинах, однак рідним не сказали теж. «Дімчику, полігон розбили, як ти?» – допитувалася сестра. «Тож він великий, в іншому місці були», – вигадав на ходу.
…Мама так скричала, коли побачила у вікні сина, що Михайлик ночами зриватися став. Вони чекали. Бо попередив, що приїде у відпустку. Красень, який важив близько ста кілограмів, був вдвічі вихудлим. Рука підв’язана. «Ворожий снайпер, – розповідає сестра. – Наскрізне поранення».
Після нетривкої реабілітації придбаною друзями автівкою повернувся в самісіньке пекло війни. Постійні хвилювання, виснажливе чекання, нестримні сльози й, певно, відчуття незворотного суттєво підкосили неньчине здоров’я. Під час однієї з відпусток вона уклінно просила сина перевестися: «Настрілявся, сину, досить. Будь вже медиком». «Мамо, воно як має наздогнати, то там і там наздожене», – констатував, але дослухався. З тим же найкращим другом Васею перевелися до 47 ОМБр «Магура». Став бойовим медиком. Скільки життів він врятував, скільки ампутацій завдяки його вчасним професійним діям вдалося уникнути. Стільки побратимів приїздять до рідних, щоб подякувати й розповісти про його легендарність і справжність. «Він з пораненою рукою врятував мені ногу», – нещодавно приїздив знову побратим. «Згодом брат знову брав участь в боях і продовжував рятувати наших хлопців», – розповідає Ліля.
Почула сина й закрила очі
Мамі все гіршало. Лікарі безсило розводили руками. «Заберіть мене додому, – просилася з лікарні, – у моїх дітей дні народження (у Діми 7 червня, у Михайлика – 11, два рочки, – прим. авт.)».
Діма кілька днів не виходив на зв’язок. Пошерхлими губами, вкрай зболена й виснажена ненька все молила Матір Божу й Всевишнього, аби син зателефонував. «Галю, Діма телефонує», – аж викрикнув чоловік, підпираючи подушками дружину. «Дімчик, – мовила протяжно. – Дякую, Боже», – і назавжди заплющила очі. Діма був в той момент на зв’язку. Було це 11 червня 2023 року. Якраз на Михайликів день народження.
Змарнілий, втомлений, брудний, бо одразу з позицій, він примчав хоронити рідну. З величезним букетом троянд. Наступного дня сестра вперше збирала сумки й готувала братові сама. Він продовжував приховувати правду, щоб не хвилювалися. Переймався, щоб належним чином відправили по матері сорок днів. Якось дивно поводився. Попросив поскидати фото, відео не лише рідних, а й домашніх улюбленців. Однієї з кішок не було вдома на той момент. Наголосив, щоб не забули скинути. Це було останнє, що встиг проглянути.
«Усіх вас люблю»
Він знову не виходив на зв’язок. Селом везли Героя на щиті. Ліля вийшла зі свічкою до воріт. «Хлопців наших нема!» – на залишений у хаті телефон нарешті зателефонувала дружина Василя. На телефоні вже було чимало пропущених. «Діма у морзі в Запоріжжі, Васю не винесли з поля бою», –з’ясувала і кричала так, що, здавалося, трісне земля.
Найважче було опізнавати, придбавати все біле в останній земний путь, каблучку, бо офіційно розписатися з Іриною не встигли: не квапились – усе життя ж було попереду.
…На малесенькій камері, що завжди була на плечі й писала бойові виходи (добротну ж форму й амуніцію рідні придбавали самі), зафіксований останній бій, останнє звернення, останній подих. «Пекло, що навіть в фільмі зняти важко, бо не вистачить ні ресурсу, ні уяви, – як же печуть сестру нестримні сльози. – Гучно. Сиво. Димно і темно. Наші в кільці. Як карткові підриваються бойові машини, що прориваються на підмогу. Видно, як водій однієї з них застрибує до хлопців в окоп… Свистить, гримить, летить і розсипається. Падає і різко підіймається Вася. З шиї фонтаном кров. «Хлопці, мені хана?» – і падає. До нього кидається Діма. І… закриває йому очі. Коле поранених. Коле себе. Очевидно, аналізує ситуацію, бо повертає камеру на себе: «Вася двохсотий, я трьохсотий. Але важкий. Усіх вас люблю…» А далі чутно як по рації раз-по-раз передають, що важкий бойовий медик, що потрібна допомога. А далі зрозуміло, що вся підмога, попри титанічні зусилля, не має шансів прорватися. Інцидент стався в 19.00 вечора 22 липня 2023-го. О третій ночі прибули хлопці, яких привів й виводив дрон. «Хлопці, лишіть мене біля Васі, рятуйтеся самі, бо я важкий», – наполягав. Та хлопці несли. Помер Дмитро в евакуаційній машині. Потужна крововтрата не залишила шансів. «Завдяки його мукам, наша група вижила», – зізнався згодом мені один з побратимів».
…«Коли небо блакитне, мій хресний на білій хмаринці», – стверджує чотирирічний Михайлик. «Здається, що я повернулася у дитинство: мені 9 років, а Михайлик – чотирирічний Дімчик. Настільки схожі вони, що й передати важко. «Ти на нього не кричи, ти його попроси», – завжди переконувала мене ненька, зважаючи на феноменальну впертість брата. «Ви його попросіть», – раджу зараз вихователям в садочку.
