Володимиру Добровольському 92 роки. Він кермує автівкою, саджає городину, працює за комп’ютером та вивчає нові наукові дослідження з фізики. Він народився в період Голодомору, пережив фашистську окупацію, ще дитиною працював у колгоспі, а згодом багато років вчителював. За його розповідями можна досліджувати історію України протягом століття (в його арсеналі ще й спогади матері і діда), а сам він ретельно досліджував історію рідних Марківців, що на Поділлі.
«Народився я на Миколая, 19 грудня 1932 року. І бабуся мене так і назвала – Миколою, – розпочинає розповідь чоловік. – Однак згодом мій тато виписав нове свідоцтво, де змінив ім’я на Володимир, а дату народження на 2 січня 1933 року, щоб не додавати зайвого року життя. Ім’я стало нове, а день народження так і святкую – 19 грудня».
Батьки були освіченими: тато закінчив педагогічне училище у Проскурові та працював завідувачем трудовою школою, а мама – секретарем сільради. У Володимира Леонідовича досі зберігається фото, датоване 1928 роком, де його мама разом із сотнею інших випускників курсів секретарів сільських рад, що проходили у Харкові. Володимир був першою дитиною в молодій сім’ї Добровольських. Згодом у них народилося ще четверо дітей.
Народження Володимира припало на страшні часи колективізації та Голодомору. Він наводить спогади матері: «Корова допомогла вижити. А також річка (село розташоване на Південному Бузі – прим. авт.), де мешканці Марківців та інших сіл ловили рибу і так рятувалися від голоду. Завдяки цьому в нашому селі не було такої високої смертності, як в інших». До речі, на старому кладовищі поховано багато людей з Житомирщини, які приходили сюди у пошуках їжі. Річка допомогла марківчанам вижити і в період посухи та голоду 1946-47 років, адже давала достатньо вологи для поливу городів та полів.
Володимир закінчив перший клас, коли у життя українців прийшла війна та окупація. Тато служив в армії, а мама виживала з п’ятьма дітьми в окупованому фашистами селі. «Ми всі сіяли жито, причому не лише на хліб, а й для того, щоб вкривати дах соломою, – каже чоловік. – Це вже пізніше з’явилися інші покрівельні матеріали».
Після війни на сім’ю навалилися нові нещастя. Мати потрапила під прес репресій. Як людина, що залишилася в окупації (а як вона могла виїхати сама з п’ятьма дітьми?), вона стала «ворогом народу» і не могла обіймати посаду в сільраді – довелося працювати в колгоспі. А у 1947 році загинув батько, дружині видали документи, що він помер в Австрії». Жодної допомоги сім’я не отримала від держави, та й навіть не знала, де саме поховано її главу (це була засекречена інформація). Однак щасливий випадок допоміг дізнатися про це кілька років по тому. «У1950-му на тому кладовищі в Австрії побував солдат з Хмельниччини. Він побачив пам’ятник, на якому було вказано місце народження: село Марківці Летичівського району Кам’янець-Подільської області. Він сфотографував пам’ятник і написав матері листа», – розповідає Володимир Добровольський.
А багато років по тому, у 2013-му, він разом із сином побував на могилі батька. «В австрійському посольстві з мене навіть гроші за візу не взяли, – згадує він. – Кладовище велике і доглянуте, є братські могили, високі стели, пам’ятники. Там поховано дуже багато громадян колишнього Радянського Союзу. До речі, там є і могила хлопця, який допоміг мамі знайти поховання батька, він загинув у 1953 році. Коли я там був, сфотографував його могилу і вислав фото рідним».
Педагог і краєзнавець
Закінчивши школу, парубок працював кілька років завклубом у селі, а тоді подався здобувати вищу освіту. У 1962 році вступив на фізико-математичний факультет Кам’янець-Подільського педінституту, який успішно закінчив. Отримав направлення у Волочиськ, де пропрацював 26 років вчителем фізики та астрономії у школі №1. Потім ще був методистом та вів гурток для дітей на станції юного техніка у сусідньому Підволочиську.
Перший шлюб Володимира протривав недовго, у ньому народилася донька Зоя. З нею, а також з онуком, який служить у Збройних силах України, Володимир Леонідович підтримує дружні стосунки.
«Серед нашого педколективу було багато жінок. І вони дуже хотіли мене одружити знову, – жартома згадує Володимир Леонідович. – І підлаштували мені зустріч з Катериною – молодою вчителькою англійської мови з Підволочиська». Зустріч стала доленосною, із Катериною Михайлівною чоловік живе у шлюбі уже 51-й рік. У подружжя народилося двоє дітей. Донька Олена за освітою теж педагог, ще 11 років тому перебралася із чоловіком в Канаду, а потім і до США. Син Олег із сім’єю (має одного сина) мешкає в Києві і часто навідує батьків, допомагає їм та підтримує. Донька, хоч і на відстані, теж завжди на зв’язку з батьками.
Взимку подружжя Добровольских мешкає у Підволочиську, а влітку – у Марківцях, де обробляє невеликий город та відпочиває на свіжому повітрі.
Володимира Леонідовича можна назвати краєзнавцем-любителем, адже він багато знає з історії рідного села. «Це було помістя графа Лідерса. Був красивий парк, а у ньому стояв палац. І мати там часто бувала, адже її батько був лакеєм у графа. Дідуньо розповідав, як у 1918 році у Петербурзі погрузив речі Лідерса на пароплав, і він із сім’єю відбув у Фінляндію, – передає чоловік спогади матері та дідуся. – Граф ще казав діду, щоб той їхав у село, забирав сім’ю і приїжджав до них. Але куди він поїде? Залишився в селі та потрапив під колективізацію».
Колгоспна контора, сільська рада та інші організації в Марківцях розташовувалися у колишніх графських будівлях, але більшості з них уже не існує. Залишилося лише два приміщення, серед них – каретний двір, де в радянські часи були колгоспний млин і олійня. Також із графських часів збереглася церква. Вона пережила 1930-ті, коли масово руйнували храми (тоді з неї зірвали лише хрести), війну та інші буремні події історії. Зараз церква діюча.
Активне життя
Володимир Леонідович не перестає дивувати. Виявляється, він має ноутбук, на якому шукає різноманітну інформацію. Найбільше його як фізика цікавлять нові дослідження у цій сфері.
Наприкінці розмови прошу поділитися секретом довголіття. Володимир Леонідович усміхається і каже: «Як літо приходило, брали дітей, сідали в машину і їхали на Чернігівщину (звідти Катерина Михайлівна родом). Ціле літо коса в руках, сокира, адже треба тестю дров, сіна заготовити. Весь час в роботі, не люблю сидіти на місці. Зима – то для мене каторга. Тільки якщо сніг є – добре, можна його розчищати. Я і зараз сам все роблю, що потрібно».
А ще ділиться, що його дідусь Андрій Іванович (той самий, що працював лакеєм у графа) дожив до ста років, отож не останню роль грають і гени.
Ксенія ЖУЖА.
