«Я мрію, щоб моя донечка не запам’ятала цієї війни. Безумовно, вона про неї знатиме. Ми розповімо, якою непомірною ціною і якою величезною кров’ю нам, українцям, далася Перемога. Але хай вона її не запам’ятає. Хай у всіх дітей буде справжнє дитинство, без тривог, прильотів і обстрілів, з звичайними дитячими клопотами, з живими батьками. Мій прадідусь воював у Другу світову, дійшов майже до Берліна. З такою гордістю на свята одягав свій мундир, прикрашали який більше двох десятків медалей. А бабуся пройшла це пекло медсестрою на фронті. Вони ніколи не говорили про війну, хоча той біль звіданого не полишав впродовж життя. Єдине, що вторили завжди: «Головне, щоб не було війни». А ми, щасливі й безтурботні, не розуміли суті цієї фрази», – ділиться 29-річний Олексій Строганов, до повномасштабного вторгнення житель Кривого Рогу, а нині – Болграда на Одещині.
1 березня 2022-го Олексій з друзями мав запускати власну справу з розливання й розповсюдження аромадифузорів. Підготовці цього передувало чимало часу та сил.
«Війна», – вранішній дзвінок неньки того фатального дня збив з пантелику. З дружиною Кариною встигли залити повний бак бензину в автівку й набрати пального в каністри. У майже спорожнілих магазинах все ж вдалося закупити сяких-таких продуктів, а головне – каші й суміші дворічній донечці. А вже вдень нажахане місто здригалося від перших вибухів. У сирому запліснявілому підвалі багатоповерхівки, куди треба було спускатися раз по раз, а тривоги, бувало, тривали всеньку ніч, з маленькою Златою було важко. До того ж мешкали у середмісті. Щоб хоч трішки безпечніше – переїхали до дідуся на околицю. Над його будинком якраз пролягав повітряний шлях МІГів.
«Вони летіли буквально 500 метрів над головою, – пригадує Олексій. – Не раз бачили й ракети. Містяни одразу згуртувалися. За кілька днів місцева тероборона налічувала вже три десятки Захисників. А тамтешні військкомати перестали приймати добровольців, адже десятки тисяч їх стали до зброї у перші дні». Родина почала звозити до розподільчих пунктів й центрів комплектування ковдри, білизну, бинти, медикаменти. З охоронної фірми дідуся всю наявну форму хлопцям віддали.
На фронт відправляють найнеобхідніше
З кожним березневим днем в місті ставало все небезпечніше й гучніше. Зухвала орківська армія уже була за 30 кілометрів. Останньою краплею став приліт в аеропорт за 15 кілометрів від домівки. Треба було виїздити. Заради донечки. Батьки покидати місто категорично відмовилися, мовляв, де народилися, там і вмирати будемо. До того ж батько, майор, не мав як залишити службу в поліції. Та й теща в медичній сфері працює. Прийняла дружинина рідня у Болграді. А вже з вересня винаймають квартиру.
Багато рідних і друзів Олексія стали до армійських лав. Тож чоловік спочатку, виконуючи адресні замовлення, з однодумцями відшуковував-закуповував розвантажувальні сумки й жилети, наплічники, наколінники, форми, берці, шоломи… Коли ж добре вникнув у ситуацію, яку знав не з телевізійних новин, й зрозумів, що власними й заощадженнями однодумців Захисникам потужно не допоможеш, створив благодійний фонд. Почав співпрацювати зі знаною місцевою волонтеркою Оксаною Кілафли й багатьма іншими волонтерами й організаціями. Процес зборів, пошуку й закупівлі необхідної амуніції – безперервний і, зрозуміло, виснажливий. Втім результативний. Уже стали в пригоді на фронті автівка, понад три десятки дронів, двигун до Ікаруса, з фондом Олексія Гончаренка навпіл придбали протидронову рушницю. Закупили прожектори, тепловізори… Олексій Строганов віднайшов виробників, у співпраці з якими забезпечили бушлатами три тисячі бійців.
Бійці знають, що в тилу віднайдуть, що треба
«Зараз налагоджуємо співпрацю з Грецьким консульством, – ділиться планами Олексій Олександрович, до слова, держслужбовець за освітою. – Плануємо відправляти на відпочинок у тамтешніх таборах дітей загиблих Захисників. Всі витрати візьме на себе приймаюча сторона, ми ж мусимо забезпечити лише перевезення».
За дворічну активну волонтерську діяльність у Олексія Строганова чимало подяк і грамот. Утім чоловік відверто зізнається, що працює не задля визнання й дуже не любить публічності:
«Я не вважаю, що моя праця – особлива. Як кожен свідомий громадянин, мушу і хочу робити все, щоб якнайшвидше прийшла Перемога. А грамоти? Ліпше б ті кошти, що йдуть на подібні нагороди, на ЗСУ спрямовували». Найпекельніший тригер для патріота – втрачати. А багатьох з його життя вже вирвала війна. Найбільше, відкриваючи збір на необхідне замовлення, він боїться не встигнути. Найосновнішим пріоритетом для себе вважає дружину і донечку.
На цьому світі головне – встигнути набутися разом, – переконаний, – тож для кожного з нас родина має бути найціннішим скарбом. Ніхто не знає, яке у нас буде завтра, чи буде воно взагалі, тому важливо проживати кожну мить.
Займатися волонтерською діяльністю Олексій, стверджує, не припинить до Перемоги.
«Я дуже хочу, щоб Перемога настала якомога швидше, – не приховує мрій Олексій Строганов. – Щоб поверталися до своїх домівок вимушені переселенці, щоб розвивали свій бізнес, щоб ми разом розбудовували Україну. Вона ж у нас така гарна…»
