У кожній родині є свої традиції, цінності та історії, які передаються від батьків до дітей. А коли йдеться про лікарську династію, разом із родинним досвідом успадковуються ще й особлива відповідальність за людське життя, милосердя та готовність прийти на допомогу. Адже медицина – це не просто професія, а покликання, яке потребує знань, витримки й великого серця.
Саме такою є історія родини Олександра Кушніра, головного лікаря Городоцької міської багатопрофільної лікарні, що на Поділлі, та його дружини Оксани, лікарки-гінекологині. Для Оксани Ананіївни медицина – не просто справа життя, а родинна спадщина, початок якій поклали її батьки.
Бути лікаркою мріяла з дитинства
Батьки Оксани Ананіївни – Валентина Броніславівна Городиська та Ананій Гаврилович Бобик – багато років присвятили Городоцькій районній лікарні, яка сьогодні має назву міської багатопрофільної лікарні. Валентина Броніславівна майже 60 років працювала акушеркою-гінекологинею. Завдяки її професіоналізму та турботі на світ з’явилися тисячі маленьких городоччан. А хірург Ананій Гаврилович близько 40 років рятував життя земляків.
Подружжя навчалося у Вінницькому медичному інституті. Валентина Броніславівна вступила до нього одразу після школи. Ананій Гаврилович спочатку закінчив Кам’янець-Подільське медичне училище, працював фельдшером, відслужив п’ять років на флоті, а згодом здобув вищу медичну освіту. Після закінчення інституту приїхав працювати до Городка, де й зустрів свою майбутню дружину.
На жаль, Ананія Гавриловича вже немає серед живих. Валентині Броніславівні нині 89 років. До 70-річного віку вона активно працювала: приймала пологи, оперувала, виїжджала на виклики. За десятиліття праці допомогла з’явитися на світ не одному поколінню маленьких городоччан. Тепер вона на заслуженому відпочинку.
Оксана Ананіївна ще маленькою дівчинкою багато часу проводила в лікарні. Вона бачила, скільки сил і душевної енергії батьки віддавали пацієнтам, як поспішали на допомогу вночі, у вихідні та святкові дні. «Батьки дуже любили свою професію, – пригадує лікарка. – Мама постійно турбувалася про породіль. Її викликали на роботу і вночі, і у вихідні, а вона поспішала на допомогу: оперувала, приймала пологи. Тато, коли мав важких післяопераційних пацієнтів, часто навіть не приїжджав додому ночувати. Напевно, саме цей дух відданості людям спонукав мене піти в медицину. Я бачила приклад справжніх лікарів, і це мене надихало. Тоді не було сучасної апаратури, тож лікарям часто доводилося радитися, збирати консиліуми. А лікарів поважали, до їхніх рекомендацій прислухалися. Ще маленькою я вирішила, що стану лікаркою, і жодного разу не змінила своєї думки».
Після школи дівчина вступила до Вінницького медичного інституту – того самого, де здобували освіту її батьки. Так розпочався її власний шлях у професії, яка давно стала невіддільною частиною родинної історії.
Понад тридцять років разом – і в житті, і в професії
Навчання в медичному виші нелегке. Тут не працює принцип «від сесії до сесії»: знання потрібно здобувати щодня, адже від них у майбутньому залежатимуть людські життя.
«Ми вчилися день і ніч, занять не пропускали, – пригадує Оксана Ананіївна студентські роки. – Та й не було такого, щоб тебе не запитали. Якщо щось пропустиш, потім дуже важко наздогнати. У медицині все взаємопов’язане: якщо не вивчив, до прикладу, одну кістку, то не зможеш вивчити наступну, бо не знаєш попередньої. Тоді не було інтернету. Ми сиділи в бібліотеці, навчалися в навчальних класах, на кафедрі анатомії вивчали хребці, кістки, череп – тримали їх у руках і чекали в черзі, щоб отримати».
На старших курсах студенти багато часу проводили в лікарнях, де здобували практичні навички й поступово опановували майбутню професію.
Саме студентські роки подарували Оксані не лише фах, а й кохання всього життя. «Олександра після першого курсу призвали до армії. Він відслужив два роки й саме в жовтні демобілізувався. Так ми опинилися на одному курсі», – розповідає Оксана Ананіївна. Познайомилися, а згодом і закохалися, одружилися. Відтоді подружжя разом не лише в житті, а й у професії. Обоє добре знають, скільки праці, хвилювань і відповідальності стоїть за кожним днем лікаря.
«Йдемо додому, а на плечах несемо проблеми й болі своїх пацієнтів»
У 1995 році в подружжя народився син Ярослав. Коли хлопчикові виповнився рік, Оксана Ананіївна пішла працювати у пологове відділення лікарні, де працювала її мама. Олександр Володимирович на той час працював у цьому медичному закладі хірургом.
«У мій перший робочий день, 1 серпня 1996 року, я прийняла сім пологів, – пригадує Оксана Ананіївна. – Пам’ятаю, що першою народилася дівчинка. А загалом тоді у відділенні за рік з’являлося на світ півтори тисячі немовлят. Сьогодні ж їх значно менше – лише близько 200».
За словами лікарки, у перші роки її роботи вагітні жінки були здоровішими, частіше дотримувалися рекомендацій медиків, тож і ускладнень під час пологів було менше. Нині ситуація складніша: попри зменшення кількості пологів, чимало вагітних потребують особливої уваги та додаткових зусиль медиків.
«Додайте сюди екологію, стреси, шкідливі звички – усе це позначається на здоров’ї жінок, – каже лікарка. – А ми хвилюємося за кожного пацієнта, долю кожного пропускаємо крізь себе. Коли йдемо додому, то на плечах несемо проблеми й болі своїх пацієнтів. Усі вони проходять через наші душі, наші нерви, наші серця. Робота лікаря – це стрес. Та попри все, я люблю свою справу. І найбільше задоволення отримую, коли приймаю пологи й народжується дитина. Тоді весь стрес ніби рукою знімає. Ці новонароджені діти дають нам енергію, бажання і сили працювати».
У цих словах – усе, заради чого лікарка щодня приходить на роботу: хвилювання за пацієнтів, відповідальність за нове життя та щастя чути перший плач немовляти.
Сьогодні Олександр Володимирович очолює Городоцьку міську багатопрофільну лікарню. У 2023 році за вагомий особистий внесок у розвиток системи охорони здоров’я та сумлінне виконання професійного обов’язку йому присвоєно почесне звання «Заслужений лікар України». Оксана Ананіївна й далі працює за фахом. Каже, що статус чоловіка-керівника не дає їй жодних привілеїв: вона, як і раніше, чергує у відділенні, приймає пологи, оперує. Для неї найважливіші не посади чи звання, а можливість допомагати людям і дарувати їм упевненість у тому, що поруч є фахівець, якому можна довірити найдорожче.
