Тож те, як доросла людина діє у критичній ситуації, обирає друга, партнера, виховує власних дітей, значною мірою визначається тим стилем прив’язаності, який склався у неї в перші роки життя. Чи можна розширити межі того, що колись було сформовано ранніми взаєминами, й змінити внутрішні моделі? Детальніше про це розповідає психологиня, психотерапевтка, травматерапевтка Алла Линок.
– Близькість – несуча конструкція всього нашого життя. Алло Сергіївно, як формується досвід безпеки й довіри у близьких стосунках?
Вам також може сподобатися
– Маленька дитина народжується абсолютно залежною від інших людей. Вона ще не може пояснити словами: «Мені страшно й боляче. Мені потрібен хтось поруч». Але її нервова система через дотик, голос, обличчя людини, яка наближається; через те, що відбувається, коли вона плаче; через сотні й тисячі повторюваних моментів взаємодії постійно отримує інформацію про світ. Саме в цих ранніх стосунках поступово формуються уявлення: «Що відбувається зі мною, коли мені погано? Чи помічає мене інша людина? Чи можна звернутися по допомогу? Близькість є джерелом заспокоєння чи напруги?», які дитина пронесе протягом всього життя через всі стосунки. Довербальний досвід становить важливу частину ядра особистості. Ми можемо не мати спогадів про перші роки свого життя і не пам’ятати їх як послідовну історію, але наше тіло та мозок пам’ятають все. З перших днів життя у контакті зі своїм дорослим у дитини поступово формуються внутрішні моделі того, чого можна очікувати від близької людини у ситуаціях потреби та стресу. Наші тілесні відчуття, автоматичні реакції, відчуття безпеки чи небезпеки поруч з іншою людиною сформували наш спосіб прив’язаності.
– Як ранній досвід прив’язаності впливає на подальші стосунки людини?
– Дитина не вирішує одного дня: «Відтепер я не буду нічого просити» або: «Я буду постійно перевіряти, чи ти мене не покинеш». Психіка й нервова система поступово адаптуються до середовища, в якому вона росте. Якщо поруч є дорослий, який: помічає сигнали дитини; намагається зрозуміти, що з нею відбувається; реагує на її потреби; допомагає їй повернутися зі стану сильного збудження до відносного спокою, – у дитини поступово може формуватися досвід: «Коли мені важко, я можу звернутися до іншого», «Близькість може бути безпечною», «Світ можна досліджувати, тому що поряд надійний дорослий». Саме такий повторюваний досвід чутливого й відповідального реагування дорослого пов’язують із формуванням у дитини відчуття спокою, безпеки й довіри до іншого та до світу й досвіду звертатись за підтримкою у стресі. Якщо дитина не отримує передбачуваної відповіді на свої потреби, її внутрішня система все одно повинна якось адаптуватися. Так, вона може навчитися не показувати потребу в близькості, якщо на цю потребу не відповідають або відповідають негативно. Або посилювати сигнали, якщо лише сильні емоції дозволяють їй бути поміченою. Коли ж людина, до якої дитина природно має звертатися по захист, сама стає джерелом страху – всередині виникає дуже складний конфлікт: «Я тебе потребую, але мені страшно поруч із тобою». Можливо, саме тому в дорослому житті ми іноді реагуємо сильніше, ніж можемо те пояснити. Партнер довго не відповідає – всередині паніка. Людина хоче бути ближче, а тіло раптом напружується й хочеться віддалитися. Хтось виявляє любов, а довіритися неможливо. Потрібна підтримка, але попросити про неї майже нестерпно.
– Чи можливо якось збагатити ранній досвід і отримати ширші можливості зрілих стосунків?
– Можливо. Авжеж, ранній досвід впливає на нас. Але не прирікає. Це – найважливіше. Теорія прив’язаності не говорить про те, що перші роки життя остаточно й безповоротно визначають нашу долю. Людина змінюється в різних стосунках. Новий досвід безпечного й надійного контакту може поступово змінювати наші внутрішні очікування. Так формуються нові переконання:близькість не завжди означає небезпеку; потребувати іншого – не означає бути слабким; дистанція не завжди означає покинутість; конфлікт не обов’язково означає кінець стосунків.Психотерапія також є тим простором, де людина поступово отримує можливість прожити новий досвід зрілого стосунку, розширити межі того, що колись було сформовано ранніми взаєминами й змінити внутрішні моделі. Щоб зрозуміти себе та власні реакції сьогодні, іноді потрібно дуже обережно подивитися на те, як колись, у далекому минулому, ми навчилися бути поруч з іншими. І, на бажання, трішки те змінити.
Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.
