Вам також може сподобатися
«Сонечко, не йди сьогодні на роботу. Збери про всяк випадок у валізу найнеобхідніше – війна», – Олександр намагався говорити у слухавку якомога спокійніше, щоб не злякати кохану. Він ж бо знав: за період війни, що тривала уже вісім років, за майже чверть століття його служби дружина навчилася зчитувати усе уже з його короткого «Алло». Оксана навіть не стала вмикати світло. Навпомацки відкрила валізу. «А що туди покласти? – міркувала. – Що виокремити з ущент просякнутої щастям домівки?» А ще як уявила, що до міста можуть увійти орки, то аж знудило. Закрила назад. «Добре, що діти у Львові, – рятівна думка на мить зігріла, бо неймовірно лихоманило. – Стала моніторити новини, намагаючись відрізнити фейки від правдивої інформації. Що робити? Їхати з Болграда, що на Одещині, де прожили уже двадцять п’ять років, до батьків, до рідної Долини на Франківщині? Чи, може, все ж іти на роботу?»
…Прикордонне містечко з перших годин приймало силу-силенну біженців. Одних прихищали у себе, других проводжали в інші країни. Оксана Кілафли записувалася на всі можливі чергування, щоб надавати потрібний супровід наляканим жахіттями війни людям. «Деякі були навіть в гумових шльопанцях на босу ногу», – пригадує жінка. Водночас зорганізувавшись ще з трьома дружинами й матір’ю військових, вирішили допомагати Захисникам. Одна з містян, яка згодом пішла служити до тероборони, надала небайдужим активісткам свій невеличкий бар з підвалом. «Було холодно, всі по кілька разів перехворіли, але роботи не полишали», – розповідає Оксана Михайлівна. Не вмовкав телефон. «Відчувала себе якимось кол-центром», – усміхається вже зараз. Її, дружину командира, який свого часу фактично й формував 88 батальйон морської піхоти, що базувався у Болграді, знали всі військові. Та й вони їй, а надто офіцерський склад, були як рідні.
Збирали компоненти для «смузі Бандери». Організувала людей для плетіння маскувальних сіток. Попервах два кілометри рибацької сітки для основи надала подружка Оксани, прикордонниця. Речі, щоб різати на смужки, приносили з дому й купували в секонд хендах. Віднаходили-закуповували і в Україні, й по закордоннях найнеобхідніше для бійців. Рідна сестра Оксани та двоюрідна Олександра, донька і син, окрім того, що теж одразу взялися допомагати величезному потоку внутрішньо переміщених осіб, збирали й передавали величезні бандеролі зі Львова. Розфасовували їх на уже кількох пунктах Болграда. Спочатку обходилися власними заощадженнями, охоче приносили-скидали кошти рідні, друзі, знайомі. І хоч суми назбирувалися немалі, до 200 тисяч гривень, їх катастрофічно не вистачало. Тож з першим березневим сонечком на позичених в міськраді столах організовували ярмарки – так звані «гаражні розпродажі». Люди зносили добротні речі, якими вже не користуються. Вторговували по 10-15, а деколи аж до 40-ка тисяч гривень. Оксана Кілафли у соцмережах почала проводити лотереї, розіграші лотів за донати. Втім, хотілося купувати не дріб’язок, а дрони, мавіки, прилади нічного бачення тощо. Переселенець з Миколаєва Олексій Строганов, директор благодійного фонду, охоче згодився дати Оксані рахунок, щоб на нього збирала кошти. Та якщо Оксану знали у всіх установах й відомствах, чужа у місті людина все ж викликала підозру. «Під мою відповідальність, – запевняла. – Іншого виходу не бачу. У крайньому разі закладу свої кошти». Одноденні заробітки скидали міська рада, районні адміністрація та лікарня, центр первинної медико-санітарної допомоги, пересічні українці. Зібрана таким чином сума сягнула двох мільйонів гривень.
Придбання для військових дорогого оснащення вимагало ведення чималої документації: й акти прийому-передачі, й відповідні запити від частин, на які ті точно не мали часу. Тож волонтерство й робота уже не могли поєднуватися-вміщуватися в добі. Свідомо вибрала перше. До Перемоги. «Якщо внуки мене колись запитають, що я робила під час війни, без сорому дивитимусь їм в очі», – констатує.
Оксана Кілафли з сестрою-львів’янкою Галиною Русник, майстринею, яка виготовляє ексклюзивні ґердани, їздили до Данії й Польщі влаштовувати благодійні для ЗСУ ярмарки. Продавали Галинині ґердани, а також викуплені у місцевих майстринь та українських виробників за символічною ціною самобутні українські вироби. До того ж Галина проводить у Львові майстер-класи для підтримки армії й разом з Оксаниними донькою Настею й невісткою Іриною розписують гільзи і тубуси від снарядів, які слугують лотами для донатів.
Нині активна волонтерка, яка, до слова, не має посвідчення волонтера, бо не вважає то головним, активно закуповує добротний матеріал для сіток, що плетуть невтомні «павучки». Більше п’яти кілометрів сіток уже відправили на передову. Бійці вдячні організованій нею команді за мавіки, дрони, тепловізори й іншу вкрай потрібну амуніцію.
Ця напрочуд дивовижна жінка й секунди вільної не має: як не документацією займається, то гроші відшуковує, то точки, де дешевше придбати якісне військове спорядження (цей безперервний процес не полишає думки й на хвильку). А ще затята українка організувала й проводила для охочих перейти на українську «Мовний клуб». Єдине, чого не може робити, – ходити на прощання з загиблими: «Я знепритомнію від пекучих сліз болю вдів, сиріт, мамів». Вона терпляче чекає дзвінка від коханого і з нетерпінням омріяної фрази: «На кілька днів вдасться приїхати додому. Чекай». Десять років війни навчили її чекати. Найбільше вона вдячна своєму Олександру, що ніколи не приховував від неї правди. Вона ж бо раніше лише для нього, а нині для тисяч бійців – направду найміцніший тил.
26-річна Настя й 24-річний Валерій відкладали свої весілля на «після Перемоги». «Ви розпишіться, діти, – порадила ненька, як рідних приймаючи зятя й невістку, – а відсвяткуємо, коли тато буде вдома, після Перемоги».
