Голова громадської організації «Сили громади Одеса» Олександр Прокоп’єв потрапив до Херсону минулого року в складі проєкту «Волонтерський десант». Був звичайним волонтером, проте у перший же день перебування команди в Херсоні, його призначили куратором проєкту та відповідальним за всіх учасників десанту. Це було для Олександра Прокоп’єва очікуваним кроком, бо, за словами волонтера, він завжди проявляє активну позицію по життю. Про це, а також про життя незламного Херсону та херсонців, він розповів в розмові, яка проходила з ним безпосередньо в одній із кав’ярень у Херсоні 10 листопада цього року.
«Знову макарони?!», емоційне вигорання та Херсон
Вам також може сподобатися
Волонтерською діяльністю Олександр Прокоп’єв займається вже понад п’ять років. Ще до початку повномасштабного вторгнення у рідній Одесі разом із однодумцями він займався соціальними проєктами. Зокрема, проводили перевірки та постійно слідкували за діяльністю ігрових закладів та «наливайок»: вимагали офіційних документів, контролювали продаж алкоголю неповнолітнім та боролися з розповсюдженням синтетичних наркотичних засобів. За пів року до початку війни Олександр почав працювати на іншій роботі, яка забирала багато часу, тому і зробив вимушену паузу в громадській діяльності.
«А потім настало 24 лютого 2022 року. Ми одразу з першого дня в Одесі почали допомагати військовим, бо у мене були друзі та знайомі, і я знав, куди можна звернутися за вирішенням будь-якого питання, – розповідає волонтер. – А до Херсону після його деокупації, я поїхав тому, бо за цей час втомився працювати з місцевим населенням в Одесі. Частіше почав отримувати від людей фрази «ой, знову тушонка та макарони? А де м’ясо?» чи «А ви все крадете!». Тоді я зловив себе на думці, що мені набридло постійно виправдовуватися. Так вийшло, що я втратив власний дім – він постраждав від обстрілів. Тому складати «викрадене» з гуманітарних наборів м’ясо мені просто на просто було нікуди. Тоді для мене це був стан максимального вигоряння. Так я натрапив на оголошення в соцмережах від Одеського гуманітарного штабу про набір волонтерів у перший десант на Херсон».
Заїзд з «десантом» у місто
Перший заїзд у місто в складі «Волонтерського десанту» відбувся 22 грудня 2022 року. Тоді учасники проєкту базувалися у Миколаєві, а до Херсону приїжджали зранку на виконання необхідних справ, після чого поверталися назад. Олександр розповідає, що через кілька днів такого розкладу стало зрозуміло, що схема не працює: в місті, яке було постійно під ворожими обстрілами, діяли свої правила. Наприклад, початок комендантської години був раніше, а кінець робочого дня у всіх закладах Херсону закінчувався о третій годині по обіді. Комунікувати зі штабом, який знаходився в Одесі, дедалі ставало важче, бо то були дві абсолютно різні реальності. Розуміючи це, деякі учасники проєкту почали лишатися на ночівлю у Херсоні, а згодом і зовсім оселилися в місті, оскільки кількість необхідної допомоги збільшувалася і її необхідно було надавати постійно.
Заїзд був розрахований на тиждень, після чого його учасники повернулися до Одеси. Друга «вилазка» до Херсону відбулася у лютому цьогоріч, коли вже була зроблена «робота над помилками» та розширене коло волонтерів, які виявили бажання брати участь у цьому проєкті. Тоді перед Олександром і постали додаткові питання, вирішенням яких необхідно було займатися на місці: проживання, харчування, комунікація з різними державними, комунальними та громадськими організаціями, транспортні питання та багато інших. Тому на питання, як особисто його змінило волонтерство та життя у Херсоні, Олександр Прокоп’єв відповідає, що за цей період він став максимально самостійним в прийнятті рішень.
«Я роблю тільки те, що я сам хочу. У мене зараз немає керівників і я розумію, що ми самостійно робимо набагато більше. Ми самі для себе плануємо свою роботу тут на місці, розуміючи потреби людей, самі вирішуємо, з ким нам зараз працювати – надавати допомогу цивільним чи військовим, коли покидати місто та коли до нього повертатися. Так, паралельно з цим у нас з’явилося більше відповідальності та звітності. Ми тепер звітуємо, умовно кажучи, за кожну коробку чи пакунок, і наявність цієї паперової роботи трохи дратує в цих умовах, проте ми також даємо собі раду, – розповідає волонтер. – А з позитивних надбань – багато нових друзів та знайомих, які постійно слідкують за нашою роботою та долучаються до допомоги. Завдяки нашій відкритій звітності ми зараз працюємо з декількома організаціями, які через нас доставляють допомогу на Херсонщину. Для них це гарантія, що ми зробимо все, що від нас залежить, а також надамо звітність про цю роботу. Зараз, до речі, ми вже вийшли на новий рівень: єдині у цьому регіоні співпрацюємо з однією із міжнародних організацій».
Сфера діяльності команди – всі напрямки, де вони можуть бути корисними. Це і допомога військовим – закупка грілок, газових балонів, одноразових душів та різних інших речей – до вирішення питань цивільних: роздача гуманітарних продуктових та гігієнічних наборів, буржуйок та радіаторів.
«Зазвичай, ми отримуємо запит від різних сторін на закриття нагальних потреб, вони бувають різними. І ми вже тоді для себе вирішуємо, чи зможемо це зробити. Наприклад, після подій з Каховською ГЕС, людині потрібен був осушувач повітря. І такий був у наших міжнародних партнерів. Під свою відповідальність на деякий час ми його передали людям, а потім знову повернули «на місце». І таких різних запитів є безліч, тому ми, по-суті, є таким ланцюжком між людьми, які потребують, та тими, хто може цю потребу закрити», – пояснює Олександр Прокоп’єв, голова громадської організації «Сили громади Одеса».
– Час, коли підірвали Каховську ГЕС…
– Так, ми були в той момент тут, в Херсоні. І для мене, чесно кажучи, ця ситуація була і раєм, і пеклом одночасно. Поясню чому. Пекло полягало в тому, що у нас не було жодної вільної хвилини: ми постійно їздили в самі небезпечні райони міста, до яких поступово надходила вода. По нас «прилітало», ми кілька разів потрапляли під мінометний ворожий обстріл… Це було надто складно, бо ми займалися евакуацією літніх людей вздовж берега. Ми їх виносили на руках, тому що багато з них не могли ходити. Пам’ятаю, тоді ми зайшли в якійсь черговий будинок, а вода там стояла вже під матрасом, і ми до хазяїна кажемо, збирайся, треба евакуюватися, а він нам – та ні, вода зараз зійде. А щоб ви розуміли, через декілька годин саме той дім змило повністю. Проте чоловіка цього на м’яких ношах ми евакуювали в більш безпечніше місце. Це все було пекло, яке продовжувалося кілька днів. А щодо раю – особисто мені дуже сильно сподобалося, що місцева влада та всі комунальні і спеціальні служби разом із волонтерами працювали дуже чітко як єдиний механізм.
Про подорожі до Одеси, відсутність втоми та жовті качечки-оберіги
– Наскільки часто ти зараз буваєш на «великій землі»?
– Раз на місяць я можу поїхати на три дні, а буває, що потрібно пробути в Одесі від двох тижнів і більше. Все залежить від тих завдань, які мені необхідно там вирішити. У мене вдома є маленька справа, яка мені приносить дохід і за рахунок цього я можу тут, в Херсоні, знаходитися. На ці кошти я можу заправитися, за потреби відремонтувати машину, харчуватися та, елементарно, придбати собі необхідний одяг. Мені на це вистачає. Тому і періодично я катаюся в Одесу, для того щоб здати необхідні звіти у податкову та вирішити нагальні питання. Потім я знову повертаюся в Херсон.
В Одесі зараз війни немає – це факт для мене. Я майже не спілкуюся з людьми, з якими це робив до свого «херсонського періоду». Тепер я не бачу для себе у цьому сенсу. Розумієш, за рік мого перебування тут, з’явилося багато речей, які я вже не зможу пояснити, скажімо так, пересічній людині. Це і від чорного специфічного гумору до інтуїтивного власного сприйняття «де буде наступний приліт ворожого снаряду». Але при цьому у мене є багато друзів, які продовжують допомагати. Наприклад, якщо необхідно військовим тут закрити якусь потребу, я даю клич в соцмережах, і за кілька днів ми збираємо необхідну суму. Після цього я даю звіти, щоб люди розуміли, що воно потрапило саме туди, куди і мало потрапити.
Є багато людей серед моїх знайомих, які постійно говорять про те, як їм важко. «Ну коли це вже закінчиться?» чи «О, знову МІГи злетіли!». А я чую це і думаю: у мене тут щойно на моїх очах від двох людей тільки взуття лишилося… І, якщо чесно, мені і подобається цим Херсон: тут просто скажений ритм життя. Я додому приїжджаю – їм, відсипаюся, десь відпочиваю чи гуляю, а тут ритм зовсім інший. Ти постійно в русі, кожну годину щось відбувається і потрібна допомога. Кожну хвилину змінюється задача і ти просто «літаєш» по місту та області. Наприклад, я знаходжуся в Херсоні, а мені дзвонять з проханням з’їздити в Кривий Ріг за гуманітарною допомогою. І я їду. Чи потрібно з Дар’ївки, де постійні обстріли і туди ніхто не хоче їхати, евакуювати сім’ю.Ти їздиш по таких місцях і бачиш, що там люди тобі вдячні. І, насправді, тут не важливо, що саме ми привезли – воду, продукти чи буржуйку, – ти знаєш, що це тут необхідно. І, до речі, частіше за все там люди тебе самі ще нагодують.
– Давай поговоримо про твою втому?
– А її немає. Я, буває, сплю по чотири години на добу, тому що, зазвичай, вночі тут гатять дуже сильно. Туди, де ми зараз проживаємо, за цей час вже прилетіло одинадцять снарядів. Але ми звідти не переїжджаємо, тому що, як це і не дивно звучить, там саме безпечне місце. Під час обстрілів ми спускаємося у підвал і з пацюками разом перечікуємо «веселі години». До речі, пацюків, але вже інших, ми іноді знаходимо коло нашого помешкання. Був випадок, коли зустріли такого чоловіка, а у нього в телефоні – світлини з усіх ракурсів нашого місця. Так ми впіймали козирного ворожого координатора.
У мене зараз є плани на деокуповані території. Ось вже на днях ми готуємося до відкриття власного гуманітарного центру. І тільки-но ми отримуємо команду, одразу візьмемося до роботи. І нас не будуть вже лякати обстріли чи якась інша безпекова ситуація: свою роботу ми зробимо в будь-якому випадку. Я до наявності обстрілів звик, і це для мене страшніше. Я йду і розрізняю по звуку не тільки ворожі виходи, але й вже відстань. Я не можу це пояснити. Але розуміння, де ховатися чи не ховатися воно є. І це не дуже добра навичка: по-суті, я нехтую своєю безпекою, але це вже відбувається на інтуїтивному рівні. Особисто для мене в кращому випадку померти, в поганому – залишитися інвалідом.
– Отримала від тебе в дарунок гумову качечку-антистрес. Ти її всім даруєш?
– Мені цю качечку подарував друг з Одеси, він знає, що тут ми постійно знаходимося у стресовому стані. Він мені відправив посилку з розповіддю про те, що всередині коробки знаходиться саме те, чого я потребую. От таким чином до мене приїхала жовта качечка. І мені це, як кажуть, «зайшло». Я захотів ще більше таких качечок, але друг сказав, що забрав останню. Так я поставив собі ціль: по всьому Херсону скупив цих качечок до 20 штук. І бажання було одне – роздавати їх в якості подарунку близьким мені людям. Згодом я ці качечки почав відправляти з Херсону тим, хто допомагав збирати кошти в якості презенту. А потім понеслося питання: «А нам?». І так я роздав всі, єдина в машині зараз лишилася моя особиста та, що з Одеси. В Херсоні їх вже немає – я викупив всі. Завезуть нову партію – також викуплю.
Олександр Прокоп’єв постійно фільмує діяльність своєї організації у Херсоні та викладає готові відео звіти на Ютуб канал. Подивитися реальне життя незламного Херсону та херсонців можна тут.
Катерина КОЛЕСНИК.
