З ним попрощалися у першу річницю повномасштабного вторгнення. Велелюддям, морем квітів, нестримним океаном сліз провели тридцятирічного в земний останній путь. Того ж дня побратими передали із фронту наплічник. Серед особистих речей, що так спрагло ввібрали у себе найрідніший у світі запах, блокнот. Поміж ретельно списаних сторінок дружина натрапить на кілька, по яких чітко простежується: писав поспіхом, найімовірніше – тремтіли руки. У тих найщиріших останніх рядках – послання тоді дво- і трирічному синочкам. Просив прощення за приречення на безбатьківство. Наставляв бути гідними українцями, слухатися маму, не розчаровувати її й берегти, адже він її дуже любив. Побратимам ж, як з’ясується згодом, прохопився, що дружина у нього сильна, тому за синів він спокійний.
Старший солдат, командир відділення розвідувального взводу закарпатець Андрій Пруниця з позивним «Тихий» загинув 4 лютого 2023 року поблизу Іванівського, що на Бахмутщині.
Вам також може сподобатися
Вікторія й Андрій познайомилися у 2019-му. Жартівник, веселун, дотепник й доволі начитаний, а отже – напрочуд цікавий співрозмовник, щодня став вчащати до магазину біля своєї домівки. Нова продавчиня заволоділа серцем одразу. Стосунки розвивалися стрімко. Небавом закохані почали жити разом, затим розписалися. А в травні 2020 року лелека приніс щасливому подружжю первістка Тимофія. На партнерські пологи, пригадує дружина, чоловіка не пустили через коронавірус. Тож терпляче чекав народження синочка в коридорі. «Він був таким справжнім-справжнім батьком, – ворушить найщасливіші спогади Вікторія. – До двох місяців купав сина сам, у два не перечив, щоб я йому допомагала, а після трьох дозволив мені це робити самій. Як же біг йому назустріч малий, вигукуючи: «Тато!»
Оскільки подружжя домовилося між собою, що другого сина називатиме Андрій, Вікторія ледь за три дні навчилася одразу, не напружуючи пам’ять, вимовляти його ім’я. Вергілій – як дві краплі води схожий на батька. Якщо взяти дитячі фото Андрія, то й не відрізниш. Тимофій же навдивовижу схожий на Андрія дорослого.
Які вони були направду щасливі, аналізує зараз жінка: «Ми з перших днів знайомства писали одне одному листи. Зізнання на папері – вагоміші, ніж в есемесках чи усно. Ми дражнилися як діти. Зачепить, бувало, мене на кухні, як закрутки закриваю, то я з тією дерев’яною ложкою боса за ним босим по всій вулиці біжу. Сусіди думають: збожеволіли. А нам так добре було удвох. Ми навмисно перекручували слова, спілкуючись між собою. Навіть на війні, пишучи, запитував: «Ти туть?» Ми любили удвох прогулюватися вечірнім Тячевом. Ми дихали одне одним».
Андрій душі не чув у дітях
Андрій закінчив Тернопільський національний економічний університет. Працював в пекарні, затим у магазині. Мав за плечима строкову і службу в АТО. Один син у батьків, він доволі болісно пережив смерть мами. Її не стало, коли якраз повернувся з армії. А останній день 2021-го добив фатальною звісткою: батько зі своєю дружиною загинули в аварії. Сиротами залишилися маленькі сестричка Вероніка й братик Даня…
«Він з перших днів повномасштабного вторгнення рвався на війну, а я все впрошувала, відтерміновувала, – втирає сльозу Вікторія. – Хоча чітко розуміла: це його стихія. У червні з дітьми якраз поверталася від моїх батьків з сусіднього села, набрала його, запитала – де він. «У військкоматі, – відповів, – за годину виїжджаю». Ми встигли його провести. Далі був Ужгородський полігон, Київ, Луганщина, Донеччина… А він чомусь все рвався у Бахмут. «Нарешті я в Бахмуті!» – радів в одному з відео, яким поділились хлопці. Намагався писати, телефонувати при найменшій нагоді. Коли йшов на позиції, не зізнавався, бо беріг, просто казав, що кілька днів не буде інтернету, тому буде не на зв’язку. Коли приїхала на добу до нього у Львів, куди відправили на навчання, зізнався, що йому вві сні з’являлися батьки, кликали до себе. Але він пішов на мій голос – у зворотному напрямку. Коли ж проводжав нас з дітьми до моєї мами за кордон, куди сам таки вмовив поїхати на зиму, бо ж діти маленькі, світла більше не було, ніж було, риторично так мовив: «Сподіваюся, ти не прощатися приїхала».
Спілкувався з малими й з війни
Андрій набрав 3 лютого 2023-го. Попередив, що кілька днів не буде зв’язку. Не зізнався, що вже на Донеччині. Сказав, що все ще в Києві. Дні стрімко змінювали одне одного, невідомість щедро сіяла паніку. Наростала тривога. Стала телефонувати рідним, знайомим. В ріднім краї вже ширилася новина, що серед трьох загиблих на одній з позицій хлопців і «Тихий». Списувала на чутки й, обриваючи телефони, з’ясовувала правду. Залишивши дітей мамі, виїхала в Україну. 12 лютого вручили сповіщення, що її чоловік вважається зниклим безвісти. Далі – все як належить: заява, слідчі дії, інші потрібні процедури.
«Мені повідомили, що до моргу у Дніпро привезли тіло з родовою плямою у формі яблука на попереку, – жінка на хвильку змовкає, щоб втамувати сльози. – Бабуся Андрія розповідала, що коли ненька ходила вагітною, їй в спину кинули яблуком, тому так. Це було в середу. Оскільки квитків на потяг на наступний день вже не було, з дружиною мого брата дісталися туди в суботу. До моргу прийшли якраз по другій дня. Нас поінформували, що слідчої уже немає, тому потрібно чекати понеділка. Де подітися? Заледве впросилися. Нам показали спершу фото: родової плями, тіла – вірніше, того, що від нього залишилося, військового квитка, двох моїх останніх йому листів, ключів від авто… Потім, з’ясувавши всі необхідні деталі, таки дозволили глянути тіло. Я стояла під рефрижератором, з якого діставали спершу інші тіла, щоби дібратися до потрібного, і свято вірила: диво станеться – там буде не мій Андрій. Не сталося… Привезли слідчу. Провели упізнання. Та попри те, що я стовідсотково розуміла й озвучувала, що помилки, на жаль, бути не може, слідча наполягала на ДНК, бо немає обличчя. А я так боялася, що то затягнеться й Андрія похоронять тут як невідомого… Провівши необхідні процедури, акт все ж підписали. «Ви його заберете сьогодні?» – запитали мене. «Чим, на плечах потягом?» 24 лютого його привезли волонтери… На щиті. Ми з дітьми ходимо до банера з його світлиною. Тимофій ще хоч трішки батька пам’ятає. Вергілій ж бо був зовсім малим. Проте цілує й обіймає фото. Я зроблю все, щоб мої діти виросли гідними українцями і знали, хто їхній тато.
Такі тепер зустрічі
Я тривало запитувала себе: а де Бог, що таке дозволив? Я довго не могла пробачити й не знаю чи пробачила, що він, Андрій, нас залишив. Але зігріває єдина думка: якщо він там з батьками – то, певно, йому добре. Бо навіть наснився так, ніби прощається. Я зрозуміла – відпустив. Чи відпустила я? Не знаю. Всім єством ненавиджу війну. Проте життя триває. Мені 28. Я зійшлася з іншим чоловіком. З ним на одній хвилі. Він теж військовий. У нас народився Сашко, йому зараз сім місяців. Знаєте, бути з людиною, яка ховається від війни, я б ніколи не змогла. До слова, мій рідний брат теж боронить Україну з перших днів великої війни. …Єдине, про що прошу Віктора, мого нинішнього чоловіка, щоб постійно писав, телефонував, хоч плюсики скидав. «Нехай хоч світ горить, а ти дзвони», – благаю».
