«Не потрібно писати про нашу допомогу Захисникам, бо не для піару це робимо, а просто вважаємо необхідністю», – скромно просить волинянка Ірина Гуцалюк, сім’я якої сотню тисяч гривень на придбання автівки для наших оборонців виділила й постійно відгукуються потрібними сумами (коли 1 000 доларів, коли іншими) на ремонт військового транспорту, на пальне, на все що треба. Цю жінку війна прирекла на витривалість, змусивши бути сильною ще з 2014-го, коли гнати ворога з рідної землі добровільно пішов старший син Михайло. Відшуковували з родиною й відправляли на фронт необхідне. Чекали. Вірили. Молилися. Почув Всевишній неньчині прохання: у 2018-му син вцілілим повернувся додому. Хоч траплялися випадки, що навіть побратими дивувалися: як вижив. «Певно, в сорочці родився», – підсумував якось командир. Повномасштабне ж вторгнення догартовувало: дев’ятнадцятирічним доєднався до ЗСУ син Анатолій. А потім назавжди стерло усмішку з обличчя й вирвало без наркозу материнське серце найфатальніше в світі сповіщення. 19 серпня 2022 року, як і запевняв (бо мав прийти в відпустку), син приїхав додому: на щиті. З минулорічного вересня зниклим безвісти вважається брат Ірини Роман Процюк…
Ірина змалку звикла важко працювати. Зі ще двома сестричками допомагали мамі й бабусі на фермі і у ланці. Троє ж братиків підсобляли татусеві. У кожного було достатньо обов’язків біля чималого господарства. Коли народився наймолодший братик Роман, сімнадцятирічна дівчинка вийшла замість мами на роботу. З коханим Олександром, коли пішла, як мовиться, в невістки в сусіднє село Нехворощу, теж трудилися без утоми й відпочинку і на колгоспних роботах, і по господарству. Коли канули в Лету колгоспи, чоловік пішов до фермера, жінка ж і соціальним працівником трудилася, й листоношою була, й поштове відділення очолювала… А коли підступна хвороба прикувала до ліжка свекруху, розриватися між роботою, побутом й доглядом ставало дедалі складніше, тож розрахувалася. Одинадцять років, як рідну неньку, обходила свекруху.
Допомагати тим, хто потребує, Ірина теж любила з ранніх літ. Й козацьку могилу зі старожилами доглядала. Ті вже теж пішли у засвіти, а жінка продовжує впорядковувати місце, де спочивають справжні. Й прибирання на кладовищі організовує…
Милосердя й любов до землі та праці подружжя Гуцалюків прищепило й чотирьом дітям. Адже щедрий лелека в 1994 році приніс Михайла, за рік Наталю, у 2002-му Анатолія і в 2013-му Сашка.
«Мамо, війна»
«Буду фемевом», – ще навіть не почавши добре говорити, запевняло золоточубе хлоп’я, що полюбляло ходити з татусем на роботу. Толя дуже любив землю і обожнював тварин. А ще завжди-завжди усміхався, ніколи ні на кого не сердився, був напрочуд добрим, людяним, виваженим і щирим. Скрашував шкільні свята, з радістю брав участь в гуртках художньої самодіяльності. Здобувши фах слюсаря-механіка, юнак влаштувався до фермера на роботу. Про те, що таки вибив собі у військкоматі повістку на строкову службу, батькам зізнався вже фактично перед самим від’їздом, в жовтні 2021 року. «Ні на що не скаржусь», – відмахнувся, коли зауважили на наявних проблемах зі здоров’ям.
Пройшов відбір до окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького. «Буде велика війна, – аналізував в телефонній розмові з рідними армієць 21 лютого 22 року. – У нас повна бойова готовність». «Мамо, війна, – набрав вдосвіта 24 лютого. – Побажай мені удачі».
«Ці діти охороняли Київ, – не знають стримку материнські сльози. – Збивали до кісток пальці об зброю, не зовсім вміючи ще тоді нею користуватися. Чергували на дахах, примерзаючи до металу чи шиферу. Син нерідко просив або розмовляти з ним по телефону, щоб не заснув, несучи вахту, або телефонувати йому кожні пів години. Тоді, у столиці, хоч часто його чули». За Києвом у старшого навідника гранатомета був Харків, Чорнобиль, Донеччина… Слав плюсики й запевняв, що все добре. На позиціях зустрів своє двадцятиріччя.
«10 серпня я прийшла з поля, – гортає хронологію воєнних буднів кровинки ненька. – Чую: чоловік і старший син з Толею розмовляють. Я ж так зраділа. Так довго він говорив. Так радісно. Запевняв, що на Спаса (за старим стилем) приїде у відпустку, вже й речі зібрав. Лиш, каже, ще заступить на позиції за побратима, бо той захворів, то десь тиждень не буде зв’язку… Він приховав, що йдуть на штурм. То було поблизу Нью-Йорка. А я ту ніч не спала: відчувала… 14-го нам принесли сповіщення. Через бюрократичну тяжбу привезти його вдалося лише 19-го, як і планував. А він в ту відпустку хотів нас познайомити з дівчиною… Тіла фактично не було, чорні обвуглені складені фрагменти. Коли все ж впросила відкрити труну, аби покласти туди його речі, я впізнала свою дитину за… запахом. Попри гар, я той запах з мільярдів впізнала б, як кожна мама».
«Чим ближче до Бога, тим легше»
«Мам, не забудь, що я у тебе є», – притулився дев’ятирічний Сашко до неньки, що підбитою зраненою птахою побивалася над Толиною труною. Не могла прийти до тями, оговтатися, спати, їсти, щоднини везла на могилу улюблені смаколики, але розуміла: мусить жити. Заради дітей, заради трьох онуків, заради святої пам’яті про Толю. Заледве вдалося втримати вдома чоловіка й Михайла, що прагнули справедливої помсти. Краялося серце від усвідомлення, що відмовився від всіх дитячих веселощів Сашко: лиш в брата на могилі оживав, розповідав йому про все, грався, а вдома й в школі знову замикався. Молилася. Продовжувала співати в церковному хорі і молилася. «Чим ближче до Бога, тим легше», – запевняє. А син став прилітати додому лелекою. Тієї осені, першої після втрати, картоплю копали пізно. Лелеки, пролітаючи над городом, стали кружляти. Один прилишився, походив, роздивився. Ніби прощався. Відтоді тільки з’їдуться всі діти-внуки до отчого дому, лелека прилітає й сідає на кухні. «Я орав поле, а за мною ходив лелека», – зізнався якось неньці Михайло. «Та він і за мною на полі чи грядці ходить, – плаче Ірина Олександрівна. – Ми взяли землю, техніку, аби її обробляти. Оформляєм документи на фермерське господарство, як він і мріяв. Чи назвемо синовим позивним «Гуцул», чи іменем Анатолія Гуцалюка – ще думаємо… А ще син дуже потужно нас оберігає, подає знаки. Як-от: донька з онукою мали їхати до Луцька в лікарню. Не завелася машина. Спізнилися на автобус. А той потрапив в дорожньо-транспортну пригоду. І таких прикладів дуже багато».
Батьки отримують синів орден “За мужніст 3 ступеня”
Окрім молитов і втілення мрії найріднішого, Гуцалюки продовжують волонтерити – потужніше, частіше, сильніше, щоб швидше Перемога, щоб не гинули чиїсь діти.
«Після Перемоги планую поїхати на місце загибелі сина. І в Тернопіль. До побратима, з яким разом загинули в окопі, з яким товаришували, – ділиться згорьована ненька. – Мені навіть побратими скинули відео, де вони вдвох. Його тато до Анатолія на могилу вже приїздив. А ще друзі поділилися відео, на якім в перший день війни мій син, аби всім підняти настрій, співає «Гуцулку Ксеню». Він був дуже позитивним, напрочуд обдарованим. Він мав безліч мрій і планів. Я спілкуюся-переписуюся з його друзями, з тими дітьми. А їх уже лишилось тільки четверо».
