Миколка прокинувся доволі рано. Планував перед школою нарешті розпочати вранішню процедуру контрастного душу. Зарядкою ж бо з друзями вони займаються давно, ще з третього класу. А вже вони у четвертім. Потягнувся у ліжку. Згадав, що снилося йому, як зайшов в кімнату татусь. Як зігнувся над сином, довго сидів мовчки, ніби вивчаючи кожен міліметр такого рідного обличчя, а потім поцілував гарячими вустами в чоло і щічки. Тихесенько зачинив двері. А в коридорі чомусь плакала мама й вторила: «Благаю, не йди». «Я мушу», – рідний шепіт батька так неспростовно, переконливо й водночас заспокійливо звучав.
А може, це не сон? Ні, це, певно, все ж було. Хлопчик, ліниво натягнувши капці, сонно поплентався на кухню. На столі лежали ліки. Багато різних препаратів, в пігулках і ампулках. Вони посортовані у мамині прозорі косметички. Гроші: тоненькою стопочкою долари, товстішою гривні. Прикраси. Мама перебирали документи, ділячи їх на дві купки. Вона плакала.
«Мамо?» – допитливо зазирнув в її такі красиві очі. «Синку, війна, – обійняла й міцно притиснула до себе. – Ти з бабусею їдеш до Польщі, до її сестри. Ми з татом написали доручення-дозвіл. Це ненадовго. Наші хлопці цю нечисть скоро виженуть. Ви повернетеся. Але зараз поїдь, щоб ми хоч за вас не хвилювалися».
«А ви з татом?» – витиснув з себе, тамуючи сльози. Чоловіки не плачуть: згадав, як завжди навчав тато. Правда, він бачив, як плакав тато. Один раз, коли йому, Миколці, робили операцію. «Тато пішов до війська, – мовила. – Ти ж знаєш, десантників не буває колишніх. Я ходитиму на роботу, якщо буде така змога, вестиму татів бізнес, під його телефонним керівництвом. І просто буду на місці: раптом треба буде щось йому привезти, купити чи надіслати».
…За кордоном було сумно. Бабуся з родичами постійно моніторили українські новини і плакали. Миколка просиджував в телефоні. Спілкувався з друзями, що теж роз’їхалися по світу. З мамою розмовляв часто. З батьком рідко. Той набирав сам. На кілька секунд. Казав, що на блокпосту в рідному місті, що все скоро закінчиться і що Миколка мусить бути сильним, бо він – козак, з діда-прадіда українець.
…Тієї ночі снились лихі сни. Він біг за татком, а той все віддалявся, а потім зник у темному непроглядному лісі. На його крик прибігла бабуся. Обійняла, пригорнула, заспокоїла, що то лиш сон.
Тато так довго не телефонував. У мами став сумніший голос. І, попри заборону, Миколка почав набирати його сам. Раз-по-раз. Він був вимкнений. «Їм наказали вимкнути телефони, щоб їх ворог не вирахував, – заспокоювала ненька. – Ти ж розумний, усвідомлюєш все сам».
«Бабусю, хоч ти скажи правду, я ж бачу, відчуваю, що щось не те», – просив не відстаючи. Та відмовчувалася й просила не накручувати себе і всіх і просто молитися. «Добре, Колю, ти вже дорослий, – почала якось приречено бабуся. – Твій тато вважається зниклим безвісти. Побратими розповідають, що бій був важким. Підрозділ поніс багато втрат. Ті, кому вижити судилось, важко поранені. Кажуть, що коли вивозили їх, живих не було. Але засвідчити, скільки там, в суцільних вирвах, залишалося тіл, не можуть. Чи міг забрати ворог у полон наших хлопців? Звісно, кажуть, міг. Але б тоді забрали всіх. А їх же залишили. Словом, ми з тобою мусим повернутися, щоб здати зразки на тест ДНК».
Такою пусткою стріла рідна домівка. Зовсім змарнілою стала ненька. Необхідні процедури пройшов мужньо. Залишалося чекати і вірити. Вірити і чекати. «Святий Миколаю, – просило хлоп’я, щовечора склавши руки й припавши навколішки біля образу святого, який, стверджують рідні, завжди його оберігав, – ти завжди-завжди виконував мої прохання і мене оберігав, зроби, щоб тато мій вернувся».
«Фрагменти ДНК співпали!» – ненька кричала у слухавку так, що він прожогом вискочив з кімнати. А далі – напівзабуття, багато людей, труна, прапор, що давали побратими, звернення до нього, що вже дорослий і мусить бути за старшого в родині, бо звідкись знають – тато б так хотів.
«Чому, бабусю, так легко хлопці труну підіймали? Вона що, порожня? Може, й не було ніякого там тата?» – хапався за соломинку. Бабуся мовчки дивилася. Йому здавалося, крізь нього.
«Як же так, Миколаю? – відчайдушно вискакувало сердечко з дитячих грудей. – Я ж так вірив тобі. Слухай, це ж, певно, я, це я. Я не сказав тобі, щоб він живим вернувся. Пробач мені, що не повністю сформував свою думку. Але ж ти святий. Ти в змозі сотворити диво! Нехай мій тато вернеться живим. Скоро ж Миколая. Не клади під подушку нічого. Тим паче, давно я знаю, це тато все клав туди. Ти просто, Святий Миколаю, додому тата живим верни!»
…А потім прийшов лист від організації, яка займається полоненими. Миколчин татусь насправді в полоні. Їх тоді орки забрали трьох: хто, на їхню думку, був живіший, щоб не гратися з вже, як мовиться, «нежильцями». Він без ноги. А нога лишилась на полі бою. Це по ній співпав ДНК.
Скоро його обміняють. Тепер Микола щовечора запалює Миколаю свічку. Біля образа. Того, що в його кімнаті. І нікому-нікому не каже, що це він Його ублагав. Він просто тепер беззаперечно знає: дива трапляються, якщо в них вірити.
