5 березня вони б святкували 21-річницю весілля і вкотре б дякували долі й небу одне за одного, за найсправжнісіньке, щире і чисте кохання. І знову б складали плани, як разом постаріють й ходитимуть за ручку. Але та ж доля чи, пак, війна розпорядилися по-іншому, давши прожити у шлюбі лиш 19 років, надихатись одне одним лиш 24. Бо 24 січня 2024 року жителі Кам’янки, що на Черкащині, провели в останній земний путь 41-річного Захисника Олександра Рибалка.
Сашкові було сімнадцять з половиною, коли познайомився на дискотеці з п’ятнадцятирічною красунею Юлею. Отой перший танець, на який запросив напівжартома, запитавши трьох подруг-незнайомок, котра з них погодиться, й дав відлік неймовірно щасливому і напрочуд красивому, утім обірваному сімейному вальсу. «Якщо хочете таку гарну дружину, як у мене, її треба самому виховувати», – гордо заявляв знайомим і друзям. З того дня закохані завжди були разом. Він до, як мовиться, сьомого поту наробившись на своєму тракторі біля землі, щовечора долав семикілометрову відстань до неї, школярки, яка дуже відповідально гризла граніт науки. Спочатку пішки, тоді її ж велосипедом, затим подарованим на вісімнадцятиріччя мотоциклом.
Вам також може сподобатися
Дівчина вірно й віддано чекала коханого з армії, вступивши тим часом до Кропивницького педагогічного вишу. Двічі на тиждень писали одне одному листи, що донині як сімейна реліквія зберігаються у картонному ящику на горищі. Відслуживши в Умані й здобувши професію каменяра у Черкасах, закоханий Ромео примчав до своєї Джульєтти в Кропивницький. І з того часу закохані не розлучалися. Докладали максимум зусиль, щоб міцно стати на ноги. Надто з народженням донечки. Разом отримали дипломи. Він – бакалавра, я – спеціаліста. Саша, дипломований фахівець з монтажу, обслуговування устаткування і систем газопостачання, суттєво розширив сферу своєї діяльності. Майстер на всі руки – брався за будь-які роботи й підробітки, бо умів абсолютно все. Придбали третину старенького будиночку, що потребував чималих вкладень. А ще ж хотілося і техніку, й ремонт, й авто. Утім найосновнішим було прооперувати сердечко донечки, бо народилась з вадою у нім. Тому довелося не тільки кредитів взяти, а й в борги улізти. Тож з 2014 стали їздити на сезонні заробітки до Фінляндії. «Попри неабияку завантаженість й втому, для нас ці місяці були справжнім раєм, – гортає спогади, які ніколи не зітруться, осиротіла дружина. – Це були наші медові місяці, якого свого часу не мали. Тільки ми удвох, а навколо чужі люди, яким немає до нас діла. Саша, змалку залюблений у риболовлю, тут мав набагато більше ніж удома часу на хобі, на яке підсадив й мене. Тож навіть рекорди з вилову щуки бив на фермі, куди постійно їздили. За першу поїздку ми відробили борги й кредити і купили мені ноутбук. Чоловік дуже тішився моїм освітянським здобуткам, з гордістю називав мене Олександрівною. Решту років заробляли на модернізацію-вдосконалення житла, зміну автівок, бо машинами захоплювався не менше, ніж риболовлею, подорожі. Ми так любили втрьох подорожувати. З 2016 року Сашу друзі від тієї ж фінської ферми запросили другим водієм до Швеції, де збирали ожину в лісах, тож його заробітки тривали на місяць довше від моїх».
Як він обожнював, оберігав й леліяв своїх дівчат. Донечку завжди називав принцесою. Возив її на всеможливі гуртки. Все дозволяв і балував. «Відвезе мене вранці на зупинку, бо працювала в сільській школі, й бігом вертається додому. Щоб розбудити Вероніку, приготувати їй вісім бутербродів (два на сніданок, шість – щоб ділитися з друзями) й відвести на навчання. А з обіду завжди зустрічав. І такі любов й захоплення завжди світилася в його очах. А що вже готував. З нічого міг зробити неперевершену вечерю. «Дівчата, їсти», – завжди нас гукав. Так смачно більше ніхто не вміє», – пекучі сльози не знають стримку.
В 2021-му родина здійснила доньчину мрію – разом поїхали на море до Єгипту. Добре, що встигли.
…Він пішов до військкомату одразу, замовчавши, що на його утриманні донечка з інвалідністю, незважаючи на вибрики здоров’я. 27 лютого 2022 року в складі 56 артилерійської був на Донеччині. Він довіряв їй. Тож не приховував реалій війни і, як найкращому другу, розповідав про усе. Як пишався своїм згуртованим й напрочуд дружним розрахунком гаубиці. Як поважав молоденького професійного командира. Як зламався, коли загинуло кілька хлопців із розрахунку, якраз у день, коли його не взяли на виїзд. Як травмував коліно під час обстрілів на одному з бойових завдань. Попри біль, радів, що в період лікування-реабілітації міг набутися з найріднішими. «Коли вже був поблизу кордону з Дніпровською областю, нарешті дозволив до нього приїздити, бо суворо забороняв, хоч я знала, що інших дружини провідували, – ділиться назавжди дружина. – Душе шкодував за своїм розрахунком, побратимами й засмутився, що перевели в піхоту».
«Це не служба. Це війна, – розставляв крапки над «і» сміливий чоловік. – Ми не служимо, а воюємо. Але в перших рядах у День Перемоги стоятимуть ті, хто й пороху не нюхав». Після 14-місячних фронтових доріг Захисник повернувся додому. За сімейними обставинами. Фізично. А психологічно так і не зміг. Весь час говорив про побратимів, хотів написати про них щоденник. Хвилювався, як без нього закінчиться війна. Поривався повертатися. Проте…
22 січня о четвертій ранку Юля з Олександром зустріли доньку, яка навчається у Львові на психолога, з потяга. Затим о шостій з іншого чоловік зустрів побратима, який проїздом. Завіз дружину на роботу. О шостій вечора мав проводжати побратима. Наговорившись, пригадавши, друзі прилягли відпочити перед дорогою. Утім Саша більше не прокинувся. «Ішемічна хвороба серця», напишуть в заключенні. «Про неї казали лікарі, коли проходив ВЛК при переведенні в піхоту», – так важко змиритися з втратою коханій.
…Минулого літа, щоб не зрадити сімейним традиціям і щоб втілити його мрію (протестувати придбаний ним автомобілем) Юля з Веронікою поїхали до Фінляндії. «Я показувала доньці всі місцини, де ми зупинялися, пили каву, де сміялися, – гортає найщемніші спогади вдова. – Цього літа поїду знову. Уже сама. Хочу заробити на гідний пам’ятник коханому».
В пам’ять про свого чоловіка дружина проводить заходи, добивається, щоб його ім’я, як належить, було в переліку Героїв. «Бо хоч не загинув на полі бою, помер унаслідок війни,в– констатує. – З вдячності за таке кохання я з гордістю, яка до скону не відболить, нестиму шану про свого Героя. Хоч ця втрата – найстрашніший мій урок і я не знаю, які форми й методи тут застосувати. Чітко розумію Він тримає мене зверху. Тому й досі живу чи, пак, дихаю. І часто прошу, щоб тримав міцніше».
