«Святий Олексій народився», – підсумував нелегкі пологи лікар. Це було в Дніпрі, 30 березня, на теплого Олекси, 1996-го. Батьки, хоч впродовж дев’яти місяців не одне перебрали ім’я, з долею сперечатися не стали.
Олексій Павлюкович – пізня й від того аж надто очікувана дитина. У батька він – первісток. У матері – третій. (В обох це другий шлюб.) Вдома на братика з нетерпінням чекали 15-річна й десятирічна сестрички. Як же вони допомагали бавити. Лиш повернуться зі школи – й гайда з коляскою гуляти. А що вже батько з ненькою душі не чули в синочку. Проте він не виріс ні егоїстом, ні розбещеним. Навпаки, змалку був роботящим, непоборним добряком, напрочуд чуйним, старався всім допомагати й на все відгукуватися. А що вже тварин й птахів любив. Постійно когось з бездомних братів наших менших додому волік.
Вам також може сподобатися
У 5,5 року хлопчика віддали в нульовий клас до санаторної школи, в якій вчилася середня сестричка. З неї після восьмого класу перейшов до звичайної, у тому ж рідному Дніпрі. І в цьому закладі продовжив активності: відвідував спортивну секцію, надаючи перевагу боксу, додатково займався обраними предметами, брав участь у всіх шкільних заходах, щоразу тішачи батьків грамотами й подяками.
Олексій з Рейдом були найкращими друзями
Національну металургійну академію України перспективний юнак залишив третьокурсником. Справжній чоловік прагнув заробляти. Маючи золоті руки, будучи обізнаним в багатьох галузях, працював й вантажником, й на будівництвах, й керував підприємством, й допомагав людям, працюючи помічником депутата, нетривало проживаючи в Харкові.
«Його однокімнатна квартира була на сьомому поверсі, наша трикімнатна на першому, – гортає ще такі щасливі спогади мама. – Тож завжди іде додому, зазирне до нас у вікно, постукає, забіжить. Бо завжди-завжди телефонував запитати, що нам купити. І хоч наполягали, що все є, неодмінно щось приносив. Завжди допомагав».
Як же тішився, що здійснив заповітну мрію – завів собаку породи маламута, найкращого друга. Рейд був усюди зі своїм господарем. Той навчив його усіх команд… І навіть татуювання з його фото набив собі на нозі.
Залюблений у все живе й природу, у 2020 році Олексій продав свою квартиру й купив будинок у Михайлівці Новопокровської громади. Надихнутий справою двоюрідних братів, почав займатися бджільництвом. Планував розводити страусів. На відмінно справлявся з невеличким шматком городу. Добудовував. Оснащував. Модернізовував. Облаштовував. «Що вам приготувати?» – так тішився, коли їхали до нього батьки й сестри з сім’ями, рідні й друзі, яких мав чимало. Дуже добре готував!
«Я прийняв рішення, прошу, не перечте, – батьки розуміли: жодні вмовляння не подіють. – Я мушу захищати свою родину, свою країну». Хоч з першого дня пішов до тероборони, таки рвався на передову. В місцевому військкоматі завернули, бо і в армії не служив, мав проблеми із зором. Коли не взяли й в іншому, вперто помчав до Києва. Пройшов серйозний відбір, щоб гордо стати старшим оператором-кулеметником, стрільцем механізованого батальйону 3 окремої штурмової бригади, що тоді була в складі «Азову».
Після трьох місяців навчань, коли з початку 2023-го вже безстрашно й відважно гнали з побратимами ворога з рідної землі, завжди спокійно й традиційно звично відбувався скупою, проте надчоловічою фразою: «Все добре. На роботі».
Раділи плюсику чи картинці. Чекали, коли не було по кілька діб зв’язку, про що завжди попереджав. Молилися і вірили. Чітко знали: він – накачаний, спортивний, верткий, проворний – неодмінно вернеться живим.
«Їх кинули в Бахмут. Там дуже серйозно було. 22 березня 2023 року син впросився в командира на один деньочок, щоб нас провідати, – втирає нестримну пекучу сльозу Ольга Михайлівна. – Чи відчував, що попрощатися приїхав? Наобіймався з Рейдом, який на той час з нами жив. Зустрівся з друзями. Набувся з нами. Наговорилися. Коли о четвертій ранку виходив з дому, вперше заборонив виходити за ним на вулицю. Обійняв так сильно. Пригорнув так міцно. Озирнувся, подивився. І подався».
30 березня бойові завдання склалися так, що на нулі пересіклися оборонці третьої штурмової й 93 окремої механізованої бригади. «У вас має бути такий собі Павлюкович?» – звернувся до командира кум Олексія. «Чуєш, як вправно строчить кулемет? – відповів. – То він відстрілюється». Тож у власний день народження оборонець зробив історичне фото з кумом. На нулі. Так зрадів такому подарунку долі. «Ми привітали його повідомленням, написали, що вітання передають всі родичі, бо ж ті телефонували нам. Відписав наступного ранку. Подякував. Вкотре запевнив, що любить. Поінформував, що набере, як тільки з’явиться зв’язок. Він тільки два дні прожив двадцятисемирічним, розумієте», – силкується тримати себе в руках жінка, в якої війна без наркозу висмикнула серце.
Йому так личила військова форма
Телефон мовчав. Зрадливо і приречено. Рейд несамовито завивав й зазирав у очі. Заспокоювали собаку. Гнали від себе погані припущення.«Нас сповістили 5 квітня, – напівшепотом, напівстогоном веде далі мама. – Хоча, як з’ясувалося, в нашому Дніпровському морзі він був уже 2 квітня. На впізнанні попросила показати ногу. На ній був Рейд. «Не відкриємо обличчя, не варто, на голову припав весь удар, – співчували лікарі. – А ви запам’ятайте його таким, як був». …Хоронили нашого Альошу 11 квітня. Бо чекали з-за кордону сестер, ті з початком війни виїхали з дітьми. Так багато було побратимів на прощанні. Вони стільки розповідали про сина, відважного оборонця з позивним «Льоня». Та ми тоді нічого не розуміли. Це вже згодом хлопці, приїжджаючи, нам порозповідали такого, що сповнює гордістю, хоч дуже нестерпно болить. А ще писали. Як реліквію зберігаєм ті дописи. «Утримував одну з позицій у районі стадіону «Авангард», – йдеться в одному з них. – Вогнем кулемета стримував просування противника, а при переході до ближнього бою знищував ворожу піхоту гранатами. Після евакуації пораненого командира групи взяв командування на себе. Навіть після отримання контузії продовжував виконувати свої обов’язки кулеметника та командира». «1 квітня 2023 року під час виникнення загрози тактичного оточення долучився до евакуації поранених, – в наступному. – Під час переміщення групи прикривав її відхід. Під постійним стрілецьким вогнем загін дістався району залізничного вокзалу, де біля тунелю потрапив під шквальний вогонь ворожої артилерії та мінометів. Зазнавши уламкових поранень, Олексій загинув миттєво». «Павлюковича Олексія Івановича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та орденом «За мужність і відвагу»…
…Ми відмовились хоронити його на Алеї Слави, – ділиться Ольга Михайлівна. – Нас же там біля нього не поховають. Його бджоли, 21 сім’я, одразу пішли слідом за ним – загинули. Вулики ми віддали його братам. До будинку вряди-годи довідуємося. Таки сто кілометрів. А Рейд? Рейд з нами. Як частинка сина. Ми часто беремо його на могилу. Він так сумно там лягає, лиш сльозинки скочуються з мудрих відданих очей. «Подивися, Рейде, на Альошу, – просимо. – Підведе голову на пам’ятник, гляне так печально й далі лягає. Є Альошина меморіальна дошка на школі. Є банер у селі, де мешкав. Є світлини на Алеях, і тут, і в Києві. А от дитини, такої золотої дитини, вже нема».
«Доброго ранку, сину», – цілують батьки світлину, що в облаштованому його куточку, щоднини. А погляд звично щоразу спиняється на вікні. Як же до нестерпу хочеться знову побачити в нім найрідніше обличчя, а в телефонній слухавці почути: «Йду додому. Що вам купити?» Й постійно просять: «Сину, хоч наснись». А в кожному схожому хлопчині вони, осиротілі, і досі шукають кровинку.
