Аби бути придатним до служби, він, хто за станом здоров’я не мав за плечима строкової, а з початком повномасштабного уже тривало лікував серйозно травмований на будівництві хребет, носячи корсет, попервах ходячи з ковінькою й постійно приймаючи знеболювальні, вчинив дуже просто: прийшов на комісію з абсолютно новенькою медичною книжкою. Бо сказав: захищатиме свою країну, як це роблять безліч друзів, знайомих, кумів.

Олег понад усе любив життя і рідний
В останню свою двотижневу відпуску намагався все-все переробити і вдома, й у мами, й у тестів. Добудовував, але так і не завершив кімнату донечці. Вона так мріяла про неї. Залишилася недобудованою комора в добротному будинку, де кожний міліметр зроблений, відремонтований, облаштований ним. Придбав дружині автівку. О, як же він мріяв, щоб вона їздила. Пишався, що здала теорію. Про те, що здала практику, на жаль, хвалитися приїхала вже на могилу. Попросив зібрати всю родину, щоб набачитися, набутися, нафотографуватися. На його день народження, 13 листопада. Попри те, що сповнилося 34, всі чомусь вітали з віком Христа. І навіть свічками дві трійки купили. Сестри подарували ланцюжок із хрестиком, щоб оберігав. Його привезли на прощання побратими. Як і автівку «сімку», що придбав там, на війні, бо суттєво спрощувала там перебування. «Заберіть, хлопці, собі», – благала знесилена втратою дружина. «Хай залишиться сину», – констатували й помчали в іншу область на прощання зі ще одним другом. А син пішов без нього в перший клас. І усе, що принесе зі школи, чи то поробку, чи заробленого смайлика, просить одразу завезти татусеві, на могилу. 34-річного жителя Соколова, що на Житомирщині, Олега Ліскового з позивним «Лесик» похоронили біля батька, в рідній Улашанівці. Як заповідав. Водій КамАЗу, який професійно й вчасно доставляв зброю в найгарячіші точки, загинув 9 грудня 2024 року поблизу села Діброва Сєвєродонецького району Луганської області внаслідок скиду вибухового пристрою з ворожого безпілотника. А ще за кілька днів до фатуму він скидав дружині фото й відео з місцини, куди планував родинну подорож в наступну відпустку.
Із першого класу разом
Олег запропонував Любові зустрічатися на третій день після того, як вони, випускники одинадцятого класу, зустріли схід сонця. «Хоч на першому місці було навчання, погодилася», – пригадує Любов Миколаївна. Розуміла: за ним буде, як за кам’яною стіною. Адже з першого класу разом. Розсудливий і виважений, мудрий і сміливий, добрий і щедрий, веселий і дотепний. А що вже працьовитий… Змалку з двома братиками й стількома ж сестричками допомагав батькам у чималому господарстві, усі чоловічі роботи на ура освоюючи-осилюючи. Спершу власними кіньми, згодом тракторцем допомагав односельцям обробляти городи.
Вона вступила до Житомирського педагогічного вишу, він – до профтехучилища того ж міста здобувати фах лицювальника-плиточника, за ним – тракториста-машиніста у Пулині. Романтичні зустрічі, що окрилювали впродовж шести щасливих років, привели закоханих на весільний рушник. Любов працювала в садочку, Олег гарував зі старшим братом й друзями на будівництвах – в Україні і закордоннях. В 2015-му лелека подарував донечку Валерію, через чотири роки синочка Владислава. Родина мешкала у власному будинку, який Олег весь час вдосконалював, добудовував, модернізовував.
… «Неділя ж бо, давай хоч нині довше полежимо», – не раз просила затятого трудоголіка дружина. Втім він все одно зривався вдосвітку. За відсутності нагальної сезонної роботи крутив трактора чи автомобіль. «Вдягни, я з татом», – завжди канючив маленький Влад й по-чоловічому змалечку підсобляв. В ту останню відпустку малий не відходив від батька, все майстрували, працювали… Які вони були щасливі вчотирьох до війни!

«Я ревную, коли сниться сестрам»
У вересні 2022-го Олег одягнув військову форму. Навчання в Новоград-Волинському, на Львівщині, у Великій Британії. Саме там оборонцю дали позивний «Лесик».
«У Британії чоловік вперше почав не виходити по шість діб на зв’язок. Я розуміла, що то лиш навчання, але нестерпно важко було без нього аж шість днів. Хоч рідних у мене багато, без найріднішого голосу, його порад, підтримки було до нестерпу незвично», – розповідає та, яка ще тоді й не припускала, що війна залишить без нього назавжди.
Були у воєнному житті водія автомобільного підвозу боєприпасів взводу матеріального забезпечення танкового батальйону Миколаївщина, тривало Черкащина. «Коли почалися виїзди до Луганщини, до лінії зіткнення, на нуль, коли вже підсобляв хлопцям рити окопи для піхоти, бо не вистачало людей, змінився, – згадує дружина. – Проте про війну не говорив. Навмисно переводив тему чи вдавався до жартів. Незмінно запевняв: «Все буде добре», часом жартував: «Не хвилюйся, привезуть».
Таке часто траплялося, що в неділю він йшов на завдання, а вівторковими досвітками телефонував. В понеділок прийшло сповіщення, що ввімкнувся телефон, який він традиційно залишав на пункті дислокації. «Побратими ввімкнули, – подумала. – Певно, номер потрібен чийсь».
А коли зателефонувала староста приїхати до сільради, на долю секунди промайнуло: аби не найгірше. Але та запевнила, що розмовлятимуть по роботі. Завідуючу садочком це не здивувало. Утім, коли під час тієї розмови про вазони побачила у вікні незвично схвильованого свого брата, запанікувала. А коли двері до кабінету відчинила її ненька, рухнув світ. Билася об підлогу, як риба об лід. Кричала так, що, здавалося, трісне небо. Звідкись взялися лікар, поліція, приїхали з військкомату. «Куди треба їхати? Де він? В який повезли шпиталь?» – з такою надією благально заглядала в очі службовців.
9 грудня – рік, як Герой перейшов з земного в небесний стрій, а рідні й досі не можуть сприйняти жорстоку реальність і так потужно й щиро вірять в диво.
Валерія – п’ятикласниця. Тож по-дорослому намагається маскувати біль, щоб не робити ще болючіше неньці, братику, бабусям. Шестирічний Влад відмовляється від пластмасових інструментів. Нащо йому іграшкові? Бере батькові. Щоправда, доводиться збирати їх затим по всенькому подвір’ю. Днями стільки цвяхів у колись змайстровану разом з батьком садову гойдалку позабивав, що та дивом від них не розлізлася. Тільки тато тепер радить з неба.
«Він так часто мені сниться, – тамує подих, намагаючись все ж спинити такі пекучі нестримні сльози осиротіла дружина. – Усміхнений, як був, попри поранення, в труні. Такий рідний і безтурботний. Усе підказує. А як довго мені не сниться, а до його сестер приходить в сни – я ревную. І так само – вони».

















