«Я щось не можу пити чай, чомусь погано дивно почуваюся. Пішли краще ляжемо, – винувато мовила Сніжана Сливчук з Довгопілля, що на Чернівецькій Вижниччині, двоюрідній сестрі, що прийшла до неї на ніч, щоб та не сумувала. Сама ж бо з батьком залишилася. Ненька дівчини на той момент була у Польщі. Брат боронив країну: тривало виконував обов’язки водія пожежної машини однієї з військових частин у столиці. Аж раптом відняло ноги, впала на диван, ніби паралізувало до пояса. «Я більше не ходитиму?» – закрадалися невтішні побоювання. То було 23 березня 2024 року, восьма вечора. У ту фатальну мить її на рік молодший брат Юрій Сливчук з двома побратимами потрапили в дорожньо-транспортну пригоду. Закінчивши армійський будень, на самому під’їзді до дому. Йому затиснуло ноги…
Вранці телефонували й з поліції, й з частини. Висловлювали співчуття. Билась на долівці безсилою птахою. Втратила ненька у Польщі свідомість. «Ми й досі не можем прийняти факт його загибелі, – зізнається сестра, все ще не навчившись опановувати найгіркіші в світі сльози втрати. – Усе ж життя було попереду. Стільки мрій, планів, задумок».
З мінімальною різницею у віці Сніжана й Юрій були нерозлийводою. За найменшої нагоди, особливо в релігійні свята (коли можна було відпочити від засилля сільських обов’язків), взявшись за руки, прямували до водойми. Стільки вудок, змайстрованих Юрієм, мали. Затяті були рибалки. «Лиш почне розвиднятися взимку, – обличчя жінки світлішає від щасливих спогадів, – Юрась вже дрова рубає. Період сінокосів – то й збирав, і возив, і косив, і згортав. Прокинеться, бувало, вдосвіта й до сьомої ранку вже добру торбу грибів з лісу, обіч якого живемо, принесе. А що вже щирим добряком був: хто би що не попросив, нікому не відмовить, всім допоможе. Любив ганяти у футбол».
Після школи юнак з золотими руками, що перейняв від батька хист до чи не усіх ремесел, скуштував заробітчанського хліба. Коли довелося йти до армійських лав, потрапив до одного з батальйонів охорони й обслуговування ЗСУ. Як же пишалися у частині вправним водієм пожежної машини. Бо знав, як мовиться, усі ази, від ремонту до подолання найвитіюватіших лабіринтів. Змалку з батьком в гористій місцевості сіно, дрова, каміння возив.
…У березні 2022-го мав би звільнитися в запас. «Мамо, мені весь час пишуть його рідні. Що мені робити? Як мені сказати?» – вперше в житті плакав сильний, відважний і мужній. Того фатального світанку, 24 липня 2022-го, у їхню частину в столиці, яку нещадно бомбив ворог, прилетіло. Його найкращий друг загинув. До Юри ж залишалось кілька метрів.
«Стільки прослуживши, Юра вирішив, що рятувати людей – його покликання, мріяв стати членом команди ДСНС, далі вчитися цьому напрямку. Тому підписав контракт з рідною частиною, – гортає спогади Сніжана. – Бути водієм пожежної машини під час війни, коли столицю всеможливими способами намагається атакувати ворог, – завдання надскладне й відповідальне. Вночі потрібно було без фар добиратися з командою до місця призначення. Не лякався жодного виклику».
Коли в одну з чергових відпусток приїхав додому з обраницею Тетяною, з якою винаймали разом квартиру ледь не з початку повномасштабного вторгнення, рідні зраділи. «Вони схожі між собою, як брат із сестрою, – розповідає Сніжана. – Такі щасливі були разом! Все робили пліч-о-пліч. Як же він її любив! Як по-батьківськи турбувався!»
Остання його відпустка якраз випала на срібне весілля батьків. Приїхали вдвох із Тетянкою. За кілька днів зібрались до її батьків. «Якесь таке важке тоді було прощання, – пригадує сестра. – Чомусь особливі обійми й цілунки. Навіть до старенької сусідки, з онуком якої виріс, вступив попрощатися. А затим снився чи не усім рідним. Мамину сестру у сні попросив купити йому труну. «Значить, довго житиме», – подумалось тоді».
7 березня в Тані був день народження. За кілька днів він їй освідчився. Дуже хвилювався. Скидав мамі фото каблучки, запитував, на яке коліно традиційно слід ставати. Під білим куполом, з місця, де видно всенький Київ, освідчився найдорожчій, з якою мріяв дожити до глибокої старості. Пригледів на околицях столиці хатину, в якій жили б щасливою сім’єю, тішилися народженню діток, а він неодмінно вирощував городину. Він й на квартирі примудрявся вирощувати чері, перець, зелень. Мав котика й папугу. Бо дуже любив все живе, він й мухи не міг образити.
…Він місяць не дожив до 24! «Я так хочу, хоча б сни, у які він приходить, тривали довше, – схлипує сестра. – Він завжди каже, що все добре, лиш нарікає на ноги, а я ті ноги у снах мащу, на них загоюються рани. Юрась завжди-завжди нам подає знаки і про все попереджає. Мусимо жити попри все, все частіше ходячи в лікарні. Маємо дякувати Богові за уроки, якими нас зміцнює. Нас з братом змалку водили в церкву і вчили християнських основ. А небо й доля добре взялися гартувати нашу родину. Недарма кажуть: біда сама не ходить. Після Юрасика привезли маминого брата на щиті. Затим його зятя, який понад рік вважався зниклим безвісти. І після них були в родині втрати… Війна».
