Вона категорично проти, щоб її називали вдовою. Бо, запевняє – назавжди дружина. Дружина Героя. Героя, яким варто пишатися, бо навіки золотими літерами вкарбував своє ім’я в історію незалежної України. Утім, як же гордість здатна боліти. Пекельно. Нестерпно. На жаль, незагойно. Кожен ранок вона починає із зустрічі з коханим. На його могилі. На Алеї Слави. Розповідає йому про те, як зі всіх сил тримаються з донечкою. Бо найбільше в житті не любив їхніх сліз. І безупинно згадує, як спалах найяскравішої зірки — таке щасливе й як мить коротке сімейне життя. Червень 2024-го подарував десятиріччя шлюбу. А січень 2025-го ознаменувався найфатальнішою трагедією. Старший солдат, заступник командира бойової машини підрозділу Сил спеціальних операцій, 33-річний хмельничанин Віталій Боднарчук героїчно загинув 6 січня на Курському напрямку.
Закохані були неймовірно щасливі. Шкода, що так недовго
Вам також може сподобатися
«Віталій не вмів ні сумувати, ні засмучуватися, ні нервувати, завжди усім покращував настрій, підтримував, допомагав і надихав, будь-яку проблему міг легко вирішити, – гортає щемні спогади Іванна Боднарчук. – Він прокидався щоранку з уже черговим дотепним жартом. Був незмінним душею компанії для наших численних друзів, родичів, кумів. Щосвята у нас збиралися гості. Чоловік любив готувати і дивувати. «Всі кажуть, треба одружуватися на такій, яка добре готує. Я ж завжди мріяв про дружину, якій хотітиму готувати сам», – запевняв. Тож щовихідного балував нас з донечкою смаколиками. Ніколи не сідав їсти один, тож я завжди готувала й чекала його з роботи, щоб вечеряти разом. Завдяки його батькам, які змалку прищепили, що родина – найпріоритетніше в житті, я мала честь бути дружиною найкращого у світі чоловіка, а наша Златка мала батька, яких мало».
Найосновнішим пріоритетом для чоловіка була сім’я
Віталій змалку наполегливо й завзято займався футболом. Навіть з національною дитячою збірною виборював честь України за кордоном, був учасником хмельницького «Поділля». Утім, через травму років в 13 мусив із улюбленою справою зав’язати. Хлопцю ледь 18 сповнилося, як пішов у засвіти батько. Тож мусив поєднувати навчання з підробітками: чоловік з пелюшок, він прагнув стати опорою неньці й на п’ять років старшій сестрі. Мама після важкої втрати подалася на заробітки в Італію. Віталій, здобувши диплом обліковця, оператора комп’ютерного набору, спробувавши заробітчанського хліба за кордоном, розпочинав свою професійну стезю з речового ринку. З народженням донечки пішов в одну з фірм торговим агентом. За кілька місяців, помітивши неабиякий професійний хист й організаторські здібності, чоловіка призначили супервізором. У 2020-му Віталій перейшов у компанію з виробництва посуду та електротехніки. Був керівником відділу продажів та розвитку територій Хмельницької та Вінницької областей.
Татусь не чув у донечці душі
Коли в листопаді 2014-го лелека приніс Злату, окрилений татусь був на сьомому небі від щастя. «Він до року мені самій не дозволяв її купати, – пригадує Іванна. – Приходив з роботи і завжди підсобляв по дому. Виховання доньки для нього було мегаважливим. Він був аж надто м’яким, проте суворим щодо формування її моральної стійкості. Увесь вільний час присвячував мені й доньці, багато вкладав в її розвиток. Злата змалку займається танцями, англійською… Віталій проговорював-аналізував із нею кожну ситуацію. Ми їздили на море, в гори, в будь-які подорожі. «Пізніше може не настати, – повторював, – а дитинство в дитини одне». Був переконаний, що жінка не повинна працювати. Її місія — берегти сімейне вогнище. Любив задаровувати подарунками й робити сюрпризи».
…Він потягом повертався з відрядження з Дніпра, коли набрала дружина: почалося повномасштабне вторгнення. Вона знала: його не вмовити і не спинити. Оббивав військкоматівські пороги, які тоді рясніли неймовірними чергами. Сказали чекати: навіть строкової служби не мав за спиною. З дружиною почали підсобляти теплим одягом, речами, продуктами переселенцям й військовим частинам. Віталій приєднався до одного з добровольчих формувань. Затим таки зумів долучитися до ССО. Відповідальний і наполегливий, принциповий і сміливий, він швидко став взірцевим бійцем. Пекельні бої. Найгарячіші точки. Оточення. Вихід з нього. Навчання в Німеччині. Заступник командира бойової машини, вправний стрілець, водій, розвідник, він завжди телефонував-писав рідним, коли був у бойових відрядженнях. «Ніхто з нас і думки не припускав, що може щось трапитися, – стирає сльози, що не знають стримку, назавжди дружина. – «Все буде добре. Я обіцяю. Цілую. Люблю», – писав щоразу. А у грудні 24-го попросив, щоб я приїхала до нього. Ми зняли квартиру у Сумах. На три дні. Утім, дня не добули: він не міг допустити, щоб хлопці без нього пішли на завдання. Провів мене на автобус. Попросив водія, щоб приглянув, скрушно зітхнув, що я не адаптована до життя. Казав, що жахіття війни йому не страшні, він боїться нас залишити самих. Він міг побудувати хорошу військову кар’єру, обійнявши посаду в тилу, утім завжди стверджував, що писати папірці – не його, він докладе максимум зусиль, щоб в процвітаючій Україні зростала його донечка».
Він не міг залишитися осторонь
…«Чи було передчуття? Вже зараз, аналізуючи факти, можу сказати, що було, – міркує Іванна. – Коли востаннє виїздив з дому на бойове, я провела до машини. А він щось забув і вернувся. Я виглянула з вікна, а він, озирнувшись, зупинив погляд на будинку, ніби прощався. «Що ти плачеш, ніби на війну мене проводжаєш?» – пожартував. Завжди, коли йшли безпосередньо на бойові позиції, писав: «Виїжджаємо. З Богом. Цілую». Того вечора з ним поговорила. Поспішав. Вночі мали виїздити. Я всю ніч чекала повідомлення. Почала писати сама. Перше він ще проглянув. Відписати не встиг. «Ти де? Чому не написав, що ти поїхав?» – скинула коханому о 8.40, а з самою відбувалося щось дивне, непояснюване, незвідане, страшне. Приблизно в ту мить його не стало…» Писала побратимам, телефонувала їхнім дружинам…
«Златочко, ми залишилися самі», – нарешті наважилася на найважчу у житті розмову, коли вже з’їхалися всі рідні, друзі, виїхала з Італії ненька Віталика. Як донька, бідна, кричала! «Віталія повезли», – набрав командир. «Мамо, це ж в лікарню, в лікарню його повезли», – хапалася за останню крихку соломинку. І хоч добре знала, що вже «на щиті», витиснула з себе: «Може, й так», – подумавши: хай хоч останню ніч дитя поспить з надією.
Тепер з найріднішим стрічаються тут
«Ми мріяли про другу дитину, – ділиться тим, що ніколи уже не здійсниться, сильна жінка з без наркозу вирваним серцем. – Віталій хотів тішитися здобутками Злати, вибудовувати далі наше щасливе сімейне гніздо й підтримувати неньку. А ще він хотів, щоб я сіла за кермо. Тепер я їду його автівкою до нього на могилу. Веземо з його мамою, яка приїхала з Італії і залишилася зі мною, його улюблені сухарики і снеки. Все, за що раніше сварила, зараз везу сама».
