Бус, який віз людей з рідних домівок в невідомість, звично мчав бездоріжжям. Він – металевий. Йому – байдуже. А що коїлося в серцях і душах пасажирів – відомо лише Богу. Кожен кілометр, що віддаляв від рідних домівок, які впродовж життя облаштовували, покращували, шрамував болем, лякав незвідністю, чатував смертельною небезпекою.
Кожен вірив, що лишають рідні стіни тижнів на два-три. В сумки, що їх дозволили лише дві на людину, зібрали нехитрі харчі, документи й речі першої необхідності. Щоби потім дуже шкодувати, що залишилися в будинку, який орківська зброя вже зовсім стерла з лиця землі, не лише сімейні фотоальбоми, а й фотоапарат з карткою пам’яті, на якій зафіксовані чи не усі епізоди життя – розміреного, щасливого, довоєнного: як забирали сина з пологового; батько, який пішов у засвіти… Картати себе, що не забрала бісер, купу інструменту для творчості. Щоби безсонними ночами в невеличкій ошатній хатинці на Поділлі, в якій люб’язно прихистили небайдужі, сльозами вимірювати часову й кілометрову відстань до рідного Нью-Йорка Бахмутського району на Донеччині і міркувати-аналізувати: а чи вдасться туди повернутися, а коли те все розмінують, а коли його відбудують, а коли похоронять людей, тілами яких всіяна отча земля…
За вікном шокуюче змінювали одне одного пекельні пейзажі війни. В голові ж вирував мікс емоцій, плівками діафільму накладаючи день на день, рік на рік спогади. Це був березень 2022-го. Тоді 38-річна Ірина Соколова, яка тікала від війни з мамою і сином, раділа, що в теці з документами зберігалися його віньєтки. Так вони втрапили до сумки. Обіперши голову руками, ніби продивлялася фільм свого життя. Вони зі старшим на п’ять років братом Віталієм змалку залюбки допомагали батькам по господарству. Ненька працювала кастеляншою і швачкою в дитячому садку. Батько, за фахом зварювальник, був майстром на всі руки, успадкувавши від дідуся-теслі найдосконаліші хитрощі різьби по дереву, прекрасно грав на гітарі, передавши таланти дітям. Він пішов у засвіти в 2017-му. Телефон зберіг одне-єдине його фото: коли фотографувала малого Іванка, сина, який, збираючи з усіма картоплю, вимастився гіркуватими ягодами калини, випадково у кадр потрапило пів обличчя батька.
Творча ньюйоркчанка запросто робила й квіти, й літачки, й інші досконалі прикраси
Кар’єрна мозаїка
Ірина змалку відвідувала чи не усі наявні гуртки. В музичній школі опановувала гру на фортепіано, батько навчив на гітарі, від неньки перейняла хист до шиття, вишивання, в’язання, робила вироби з бісеру… А що вже полонила їх з подругою техніка з майстрування тканинних квіток, якою за філіжанкою запашного чаю у себе вдома охоче ділилася 86-річна майстриня…
Як же шкода Ірі, що не взяла з собою конспекти з училища, де опановувала фах закрійниці й швачки верхнього одягу. Така вправна там була майстерка. Ніби вчора дипломована швачка пішла до школи прибиральницею. Затим таки трохи попрацювала майстром з ремонту одягу неофіційно. Потім років зо два в дитсадку замінювала тих, хто у відпустці: була й нянею, й двірником, й кухарем. Вступила заочно в Бахмутське (тоді Артемівське) педучилище. А в садку тим часом відключили опалення. Тож довелося тендітній дівчині трудитися на одному із Донецьких підприємств вантажницею, що в трудовій вуалювалося під комірника. Наполеглива юнка здобула в Слов’янському державному педагогічному університеті бакалаврський й магістерський дипломи, опанувавши ще й фах практичного психолога. Працювала в дитячому садку. Ох, як же вміла творчо прикрасити будні й свята дитсадківської родини! А ще щоліта охоче підпрацьовувала аніматоркою в пансіонаті «Азов».
Карету вміє змайструвати теж
Залюбки була й клоунесою
Тремтіла люстра
В Нью-Йорку, як би це страшно не звучало, давно адаптувалися до війни. З 2014-го, коли ще всі називали оце пекло АТО, звикли до вибухів, обстрілів неподалік, до того, що підривалися на полях хлібороби. Коли було надто гучно, Ірина накривала собою маленького Іванка і стрімко бігла до підвалу. Назавжди страшними кадрами зостануться окупація, як бомбили адміністрацію в Торецьку, як від прильотів неподалік тряслася вдома люстра, як шастали поліцаї, як відтіснили ворога за чотири кілометри від селища… А потім, у 2015-му, всі, в кого не було дорогої приставки, могли дивитися лише два російські канали, нафаршировані відповідною пропагандою. Ірина купила плазму, й родина через інтернет черпала інформацію з українського телебачення.
«Мамо, війна!» – аж викрикнула, начитавшись новин вдосвіта 24 лютого 2022 року. «Що ти таке кажеш, доню», – не йняла віри та. Найкраща подруга тим часом зателефонувала, що її чоловік-військовий з речами терміново подався в частину. Ніякої конкретики не було. Не покидала надія, що це ненадовго. Тим часом справжнє пекло набирало обертів. Шок. Ступор. Паніка. Ірина все частіше сиділа на городі, спостерігаючи, куди летить, де вибухає… Друзі, знайомі спішно покидали селище. Самі ж вперто не виїздили. Куди? Добре, що погріб оснастили-запасли усім необхідним, бо продукти на полицях магазинів суттєво зросли у ціні. Ворог тим часом сатанів. Спонукнув виїхати заради дитини похорон трьох дівчаток-студенток, яких ворог розстріляв на виїзді з міста, в якім навчалися. «Це так страшно, всі в білих сукнях», – зітхає. Але ж вівчарка Чара й кіт Валера? За вивіз чотирилапого перевізники хотіли 8 тисяч гривень. Звідки? Назбирати б на виїзд самим.
…Домовлену поїздку відтермінував звірський розстріл людей, які чекали евакуаційного потягу на Краматорському вокзалі.
Ключі під килимком
Дорога в кілька діб, звісно, була не з легких. Ночували в Дніпрі, в Гайсині.. Не маючи нікого і ніде (щоправда, колишня завідуюча садочком, котра й спонукнула Ірину здобувати педагогічну освіту, з перших днів повномасштабки кликала до себе на Житомирщину), методом хаотичного вибору вирішили їхати на Хмельниччину. Коли волонтери з Ярмолинець довезли до будиночка в Волудринцях, була ніч. Ключ від хати господар завбачливо залишив під килимком на порозі. Сам він, Микола Лопатнюк, мешкає в сусідньому селі. «На ранок, – голос Ірини тремтить від глибокої вдячності, – Микола Миколайович приїхав, запитав, чи все добре, що нам потрібно. Тут дуже добрі і щирі люди. Ми виїхали з дому в туфлях, а квітень знову всердився морозом. Пам’ятаю, допоки чекали у перший день старосту, розговорилися із фельдшеркою. Та уже над вечір принесла нам ледь не пів свині, інші продукти і дуже смачні огірки. Пам’ятаю: їли їх тоді і плакали. З невеличкої ділянки землі, виростивши огірки з помідорами, в першу осінь ми закатали більше сотні банок. Ніколи не забудем, як прийшов дідусь, сивий-сивий, поклав мішок на порозі й мовив: це вам. Там огірки були, часник. З електрикою допомагав тепер вже односелець. Нині він служить. Всі, хоч ми й хвилювалися, до нас добре ставилися».
«Дому більше нема»
За кілька днів, як виїхали, сусідка, старенька добрячка бабуся Юля, так і залишилася бездиханно лежати на подвір’ї. Кладовище ворог розбомбив ще попервах. Місто стрімко порожніло: хтось виїздив, хтось, на жаль, гинув. Не стало газу, згодом почалися перебої з електрикою, проте зв’язок був. Одним із сусідів Ірина слала на карточку гроші, щоб годували собаку. «Був страшний обстріл. Собаки більше нема», – написав сусід 18 квітня 2024-го. Дім на той час уже був без даху й внутрішніх простінок. За кілька днів прийшло сповіщення, що дому теж більше нема. Зовсім. А наприкінці літа 2024-го рідне селище потрапило під окупацію. «Сусіда, який годував Чару, тривало тримали в підвалі, – розповідає Ірина. – Затим їх вивели на інший бік. Ми бачили трансльоване орками інтерв’ю, з якого чітко зрозуміло: мої сусіди говорили те, що їх змусили. Зараз часто приходять сповіщення, що хтось із друзів-знайомих змінив номер на такий, що починається з +7. Я дуже хочу вірити, що до цього їх просто змусили».
На перше вересня на подвірёї будинку, що став рідним
Ніби завжди тут була
Майстровита на всі руки Ірина без діла не сиділа: то камізельки на замовлення шила одному з підприємців, який привіз їй для цього швейну машинку, то одяг місцевим ремонтувала… То гаптувала мереживні візерунки, щиро радіючи, що хоч човники для мережива в сумці опинилися. Коли обдаровану активістку запросили до Ярмолинецького будинку культури методисткою з декоративно-прикладного мистецтва, щиро раділа. «Бо це те, що я вмію робити, – запевняє. – А що вже класний в мене колектив, й словами не передати. Як рідні стали з ними».
Вже пів року працює творча ньюйоркчанка з креативною дружною родиною працівників будинку культури. За такий короткий час вже чимало вдалося втілити. А ще дуже багато в планах. «Якби нам в костюмерну швейну машинку, – міркує, – я б одразу по дівчатах костюми підганяла, решту необхідного відшивала б. А ще я дуже мрію про велосипед. Ним би долала шлях від домівки до роботи. Бо ж автобусом дуже незручно: в 7.30 я вже на роботі, а додому можу їхати в 18.10. А якщо концерт, до прикладу, то як бути? З моєї мізерної зарплатні не дуже й відкладеш. До того ж найосновніша наша зараз і мрія, і потреба: хочемо навідкладати, щоб викупити будинок, в якому живемо. Дуже полонило душу це затишне село і його привітні люди. Та так склалися обставини, що права на компенсацію від держави за рідний зруйнований дім не маємо, бо юридично не є власниками. Якби трапилися юристи, щоб змогли допомогти нам у цьому складному й важливому питанні». Зі своєї зарплатні жінка скуповує всілякі інструменти. Найбільше радіє зовсім не жіночим: паяльнику, ключам гайковим, стамескам. На жіночих плечах ж бо уся господарська робота. І полиці сама майструє, й інші необхідні в побуті речі. Направду, такого, чого не вміє, просто немає. «Зараз дуже просто, – зізнається, – хочеш навчитися – відкрила інтернет».
69-річна ненька, попри букет недуг, допомагає найдорожчим чим може. 13-річний Іван продовжує навчатися у рідній школі онлайн. А ще закінчує музичну школу за класом фортепіано, нещодавно взявши кубок на потужному змаганні. «Фортепіано ми придбали, – розповідає переселенка. – Навіть налаштувальника до нього викликали. Часом і я на ньому бринькну. Так боляче ті клавіші мелодіями спогадів торкають душу».
