Вам також може сподобатися
– Петре, ти навіщо на моїй межі посадив оті дерева? – запитав Іван свого сусіда.
– То хіба зайвими будуть? – відповів Петро, який вже не мав куди приткнути саджанці черешень. У його садку вже підростало чимало яблунь, груш та щеплених слив. – Як виростуть, дозріють буде і нашим, і вашим…
– Та на хоробу мені ті черешні? Тільки тінь на мій город пороблять.
– То непрості ягоди – великі, сортові. І білі посадив, і чорні. Є ранні, є середульші, а тамо, в кутку – пізні посадив, щоб ціле літо мали чим ласувати.
– А як ділити будемо? – проникнувся ідеєю Іван.
– Мої гілки ті, що на мій бік ростуть, а твої – з твого боку будуть…
На тому й порішили. Їхні хати ще батьки будували після Другої світової. На толоки то до одних, то до інших ходили. А коли вже самі стали господарювати, і веранди поприбудовували, і хліви цегляні поставили. Часто підсобляли у різних справах. По-сусідськи товаришували.
Рік за роком пролетіли швидко. Навіть не втямилися сусіди, як черешеньки сил набралися, злетіли вгору, наче пишне тісто на хорошій заквасці. От уже й перші ягоди дозріли.
– Оце смакота, Іване! Добрі черешні в нас. І жовті червонобокі, і червоні – на різні смаки й уподобання. Хочеш – їж, хочеш – на компоти пускай.
– Та ще ж по жмені їх вродило. Це вже як багацько буде – от тоді й посмакуємо та й про запас заготовимо.
Як на зло, наступного літа першою дозріла більоха. Таких великих та рясних жовто-червоних ягід на все село було не знайти. Якраз перед вихідними Іван прийшов помилуватися на врожай. Вже й собі міркував, крутячи від задоволення густі руді вуса, як діти з онуками зрадіють, коли оце навідаються в село. І поласують, і додому нарвуть.
– Чуєш, Іване, – з-за рогу показалася сивочола голова Петра. – У суботу мої приїдуть з Києва. То ти своїм скажи, хай не лізуть на черешню. Твої ще встигнуть – недалеко живуть. Ще все літо тут товктися будуть, наїдяться інших. А ці черешні хай мої діти з онуками обірвуть.
– Як це? – аж гикнув від здивування приголомшений від такого нахабства Іван. – Хіба мої діти не хочуть оцих спробувати? Ще чекати інших мають?
– Нічого страшного – потерплять. Мої у столиці, звідти часто не поїздиш у село.
– Нічого не знаю – моя половина! Як домовлялися, так і буде!
– Іване, попереджаю: як тільки побачу твоїх на черешні – камінцями позганяю.
– Тільки спробуй! Патиком по спині схопиш!
З того часу війна за черешні то розпалювалася, то затихала залежно від пори року та урожаю ягід. Таких лютих ворогів, як Іван з Петром, годі було й знайти. Та ворожнеча охопила не лише господарів – пересварилися й жінки, діти. А онукам заборонялося гратися з сусідськими, і навіть вітатися з сусідами.
За багаторічну ворожнечу не раз діставалося й самим деревам. І стовбури обмащували дьогтем, і дірки в них просвердлювали, щоб налити в них їдючої хімії, і гілки зрізали… Навіть відра з нарваними черешнями кілька разів перевертали одні одним. А коли словесні перепалки заходили в глухий кут, доходило навіть до бійок.
…Не один десяток років зіпсували сусідам оті кляті черешні. Дідуганам Петру й Івану, які без ковіньки й кроку не могли зробити, поготів було дістатися ягід. Хіба що кілька штук могли зірвати з нижньої гілляки. Вже й діти, онуки рідко стали навідуватися, нікому ті черешні не були потрібні. Та й старі огрядні дерева стали небезпечними для лазіння по них… Здавалося, черешневі війни залишилися у минулому. Але саме тоді сварка набула нових «яскравих» забарвлень.
Якось узимку Іван прокинувся від голосного дзижчання пилки. Визирнув у вікно. Двоє чоловіків взялися різати під корінь одну з черешень. А недалеко від них контролював ситуацію Петро. Іван швидко змикитував, що сусід вирішив запастися дровами.
– Ага, то ти думаєш, що найрозумніший? – як міг швидко одягнувся і доплентався до черешень Іван.
– А що – я їх садив. Значить – мої дерева.
– А те, що вони на моїй землі ростуть та в мене на городі нічого не росло через їхню тінь, це не рахується?
– Онде в кутку можеш собі три дерева брати. Я не проти.
– Оті дуплаві та трухляві? Дякую за милість. Собі забери, – помахав на сусіда Іван та пригрозив чоловікам неприємностями, бо вже викликав дільничого.
Про давні черешневі війни між Петром та Іваном в селі знали вже всі. Не раз і дільничий розбороняв оскаженілі родини. Тож хлопці, які мали рубати дерева, вирішили забратися, поки й їх не втягнули у розбірки.
…Вже давно відтоптали ряст діди. На жаль, померли, як і жили, ворогами. А черешні, наче догоджаючи обом старим, з часом попадали на городи то в один бік, то в інший. Так і трухлявіють, заростаючи бур’янами, бо обійстя досі ніхто не купив – певно, люди не хочуть оселятися там, де про мир давно забули.
