Дагман народилася в Узбекистані, до 17 років разом з мамою прожила в Казахстані. Кілька разів з нею навідувалися до рідних у Херсоні. А коли дівчина закінчила школу, у 1989 році вирішили переїхати на батьківщину мами. Обом не підходив тамтешній клімат.
«Вступити до вишу не вдалося, тож влаштувалася на місцевий завод скловиробів, – почала свою історію Дагман Ілліна. – Пропрацювала там чотири роки. Затим почала їздити на заробітки в Румунію, Польщу, інші країни. Возила горіхи, виноград… Адже на той час була заміжня, мала дитину. Як і скрізь, в Україні з розвалом Союзу роботи було мало, затримували зарплату, тож мусили виживати як могли».
Вам також може сподобатися
На фото: Поки що в рідний Херсон Дагман з дітьми і внуками не може повернутися, бо там ще дуже небезпечно. На власні очі бачила, як на людей там полюють ворожі дрони. Фото з домашнього архіву.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, старші доньки Олександра та Анна жили окремо, мали свої сім’ї. А Дагман разом з другим чоловіком та молодшими донечками Оленою і Веронікою винаймали квартиру у мікрорайоні неподалік Антонівського мосту. «Почалося щось неймовірне: вибухи, літаки над головами, стрілянина, – пригадує жінка. – Було дуже страшно. Наступного дня кум приїхав за нами і завіз в село Томина Балка неподалік Херсона. Там прожили два тижні. Продуктами виручали місцеві. Тож не голодували.
Ми розуміли, що довго там жити не зможемо. Вирішили повернутися додому. Втім, ніхто не хотів везти. Врешті знайшла перевізника, погодився їхати польовими дорогами. Але коли виїхали на одну з них, побачили, як на нас рухається колона ворожих танків. Ми молилися, щоб вони не стріляли по нашій машині. Розвернулися і подалися назад. У посадці довкола села, де ми знову опинилися, вже стояла ворожа техніка. З неї вони гатили в різні боки, і дуже гучно. Не можна було зрозуміти, куди і по чому стріляють. Тоді ми ховали дітей в коридорі, накидали на них ковдри і зверху прикривали собою».
Через тиждень Дагман таки змогла знайти перевізника, який зміг повернути їх у Херсон. «Ми все чекали, що нас от-от звільнять українські війська, – продовжує жінка. – Але йшов час, мусили пристосовуватися до життя в окупації. У квартирі позаклеювали скотчем всі вікна, щоб не повилітало скло від вибухових хвиль. А коли починався обстріл, ховалися під вікном.
Я підробляла в магазині. Почала допомагати з роздачею гуманітарної допомоги, речами, якими ділилися наші люди. Доправляли продукти, засоби гігієни особам з інвалідністю, самотнім, літнім. Бувало, й під обстрілами доводилося розносити хліб…
А коли наші війська підходили все ближче до Херсона, рашисти почали грабувати і вивозити все, що бачили. З магазинів, музеїв, помешкань людей, будинку культури, установ, організацій… Дорогою рухалися колони вантажівок, в яких можна було розгледіти крадені килими, пральні машини, холодильники, картини… Забрали навіть матраци з нашої лікарні. Якось зупинили легковий автомобіль, усім наказали вийти, самі сіли і поїхали.
Знаєте, коли ЗСУ почали гатити по окупантах, більшість людей дуже раділи. Казали, нехай навіть їхні оселі постраждають, аби вигнали ту пошесть з рідної землі».
У червні 2022 року троє старших доньок Дагман змогли виїхати на підконтрольну Україні територію. Знайшли прихисток у Хмельницькому. Жили в гуртожитку. Влаштувалися на роботу. І маму з молодшою сестричкою кликали до себе. Але ті не поспішали. Вероніка вчилася у школі онлайн, дуже любила рідне місто і не хотіла нікуди виїжджати. Дагман разом зі знайомими возили необхідне нашим бійцям, робили окопні свічки…
«З Миколаєва привозили дуже багато хліба, ми щодня доставляли його нашим людям. Чимало гуманітарки поставляв благодійний фонд з Харкова «Мирне небо». Теж потрібно було розвантажувати, роздавати місцевим. Співпрацювали і з багатьма релігійними установами, в яких акумулювалася допомога з різних куточків України і світу», – пригадує Дагман.
Минулого року жінка таки приїхала до старших дітей. Вже сім місяців працює в місцевому ЖЕКу. А нещодавно до Хмельницького вирушила й Вероніка. Вона вступила до Херсонського ліцею, в якому здобуває освіту онлайн.
«Ми всі дуже хочемо додому. Ми віримо, що Україна неодмінно переможе. Що ми повернемося в рідний Херсон, поїдемо відпочивати в улюблений Залізний Порт… Молимося за нашу землю, за наших Захисників», – зізналася жінка.
