Вони познайомилися випадково, на гостинах у спільних знайомих. А вже через рік, у 2010-му, Андрій та Оксана почали жити разом. На той час у жінки вже було троє дітей: старший Віталій закінчив 9-й клас, а двійнята Крістіна та Вадим перейшли у п’ятий. Андрій одразу ж сподобався їм, став надійним помічником та наставником. Чоловік покинув свою роботу на станції Дунаївці та влаштувався на тваринницьку ферму в Жучківцях, де понад десять років трудилася Оксана.
«Андрій народився в Томашівці, що на Дунаєвеччині. Закінчив будівельний технікум, відслужив строкову службу, – розповідає дружина. – Все, за що брався, доводив до ладу. Встигав і на роботі, і вдома. Адже мали город, сад, тримали дві корови, свині, кури, качки, кролі… До домашніх клопотів призвичаїлися і діти». Невдовзі у пари народився спільний син Максим. Скоро йому виповниться 12.
Вам також може сподобатися
«Віталій одружився, вже мешкав окремо, але на свята ми полюбляли збиратися всі разом. Ініціатором та організатором, як правило, виступав Андрій. Особливо мав талант до приготування різноманітних страв. Рибна юшка, шашлики, смажена картопля та інші страви на відкритому вогні – ніколи не обходилися без його участі. Найбільшим захопленням чоловіка була риболовля. Як тільки випадала вільна хвилина – неодмінно вирушав до водойми», – поділилася щасливими спогадами Оксана.
Повномасштабне вторгнення рашистських окупантів на нашу землю застало подружжя на роботі. Оксана якраз доїла корів, а Андрій готувався розвозити корми худобі.
«Ми були такими наляканими, шокованими… Проте роботу ніхто не відміняв – худоба, як і раніше, потребувала догляду. Тож продовжували свою справу. Щоправда, вдома почали потроху готуватися: заготовили продукти, облаштували підвал на випадок небезпеки. Тікати за кордон – навіть думки такої не припускали», – каже дружина.
23 липня 2022 року Андрію вручили повістку, і через три дні він вже їхав на навчання на Харківщину. Три місяці здобував навички мінометника, а потім вирушив на фронт, на Донецький напрямок. Наприкінці жовтня того ж року підвело здоров’я. Ноги в чоловіка боліли й раніше, проте на війні хвороба загострилася, тож у Харкові переніс операцію на венах. На реабілітацію дали місяць, який провів з рідними вдома. І знову – на передову. 30 листопада саме там відзначав своє 40-річчя у колі побратимів.
Андрій Гайдук воював в районі населених пунктів Червонопопівка, Терни, Ямпіль… За словами Оксани, дня не було, щоб не зателефонував, не дав знати, що з ним все добре. Хіба що інколи попереджав, що буде на завданні і не зможе набрати. Завжди заспокоював, підбадьорював. А на завершення розмови неодмінно казав: «Я вас люблю, цілую і сумую. Бережіть себе».
У жовтні 2023-го знову отримав 10 діб відпустки, а в грудні приїхав провідати дружину в лікарні. Тоді ж і бачилися востаннє.
«Завжди, коли приїжджав додому, не сидів склавши рук, – розповідає Оксана. – У сезон допомагав на городі, перекрив дах на хаті. А ближче до зими разом із синами заготовляли, рубали дрова. Не мав коли відпочити і під час відпустки. Війна дуже змінила чоловіка. Змужнів, але став нервовим… Найбільше тішився дітям та двом онучечкам, в яких душі не чув.
У січні 2024 року Андрія перевели у штурмовики та відправили на Куп’янський напрямок на Харківщині. Після контузії два тижні провів у лікарні. Мені не дозволив приїжджати, бо були сильні обстріли. А в березні знову опинився на Донеччині».
Востаннє Оксана чула рідний голос у слухавці 28 березня. Андрій попередив, що три дні не буде на зв’язку. Заодно поділився гарною новиною про те, що зовсім скоро приїде у відпустку… «А 30-го до мене додому приїхали військові і повідомили, що його вже нема, – не може стримати сліз дружина. – У ніч на 29-те і я, і діти чомусь не могли заснути. Розповідали, що не йшов сон, якась тривога на душі була…»
Від побратимів Оксана дізналася, що їхню позицію в районі Веселого, що на Бахмутському напрямку, прицільно обстрілював ворог. Коли осколок потрапив Андрію в ногу, він ще встиг накласти собі турнікет. Але наступний снаряд прилетів у нього…
Ховали Героя 3 квітня у Жучківцях. За свою війну Андрій Гайдук отримав медаль «За зразкову службу» та посмертно – орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Так багато не встиг за життя Захисник. Відремонтувати паркан, укласти на подвір’ї плитку, побувати з родиною в Карпатах… Його мрії тепер має втілити Оксана. За двох. Але дуже тяжко їй дається осмислення надважкої втрати. «Сили жити далі дають мені діти та онуки. Молодша Мілана часто проситься зі мною на кладовище. А там каже: «Бабусю, піднеси мене, я поцілую дідуся…» – вкотре не може спинити сльози Оксана Василівна. Скільки вже їх виплакано, але серце нічим не заспокоїти, біль не вщухає. Бо Андрій був її всесвітом, її опорою та надійним плечем. І не лише для дружини, але й дітям та онучкам.
