Вам також може сподобатися
Світлана Зубко народилася в Рубіжному Луганської області. Ще маленькою разом з татом і бабусею переїхала жити до Сєвєродонецька. У цьому місті й минули її дитинство та юність. Згодом дівчина закінчила Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, отримала диплом економіста. За спеціальністю попрацювати не вдалося – вийшла заміж, народила донечку. Та й за хворим татом і старенькою бабусею, котрі виростили її, потрібен був вже особливий догляд…
«24 лютого 2022 року Настуся мала йти до школи, вона навчалася у другому класі, – розповідає Світлана. – Але вранці мені почали писати смс, телефонувати знайомі. У всіх була одна жахлива новина. Звичайно, дитина нікуди не пішла, а ми з чоловіком поспішили до магазинів, аптек, щоб запастися всім необхідним. Скрізь вже були величезні черги, та ми встигли купити крупи, хліб, інші продукти, придбати ліки. Ближче до обіду почули вибухи. То «прилітало» на наші військові об’єкти, певно, аеродром. Ми сиділи вдома. Ховалися в коридорі. Найважче війну сприйняла бабуся, яка й так вже пережила і голодомор, і Другу світову, на яку забрали батька, братів».
Родина не голодувала, бо зробили чималий запас харчів. Хоч і з перебоями, мали світло, газ, воду, тепло. Та все ж обстріли не припинялися, вони ставали все гучнішими. А одного разу ворожий снаряд розірвався метрів за 25 від їхнього вікна. Пощастило, що мешкали на першому поверсі, бо у квартирах вище вікна залишилися без скла.
«Дуже виручала гуманітарна допомога, яку привозили в наше місто, – каже жінка. – Ми брали собі та просили ще для тих стареньких та немічних, які жили в нашому під’їзді. Ми до останнього намагалися вижити в рідному місті, адже їхати кудись з двома хворими людьми надто складно. Проте на початку квітня вже не працювали магазини, аптеки…»
До Зубків зателефонували знайомі, які ще раніше виїхали на Хмельниччину, і запитали, чому досі залишаються в небезпеці. Запевняли, що буде ще гірше. І справді, вибухів побільшало.
«Ми зв’язалися з Мирославою Майдан, директоркою Теофіпольського територіального центру. Вона запросила нас у громаду. Ми її послухали, зібрали
мінімум найнеобхідніших речей, улюбленого кролика, сіли в машину та поїхали подалі від війни. З того часу пані Мирослава стала нашим янголом-охоронцем. Якби не вона, навряд чи тоді виїхали б. А згодом ми дізналися, що наша квартира залишилася без вікон і дверей, бо неподалік від неї розірвалася ракета».
За словами жінки, найжахливішою була дорога до Дніпра. Ще в рідному місті довелося побачити мертвих людей на вулицях, зруйновані будинки, вирви від снарядів… Через величезну завантаженість автодороги до Дніпра довелося їхати цілий день, хоча в мирний час цей шлях долали за кілька годин.
«Нас дуже добре зустріли на Хмельниччині, – продовжує Світлана. – Спочатку поселили в дитсадку в Теофіполі, а згодом дали дві кімнатки в селі Котюржинці, де облаштували місце компактного поселення (МКП). Приміщення обіцяють переобладнати під соціальний гуртожиток. Маємо власні санвузол, душ. Користуємося спільною кухнею.
Місцеві люди завжди підтримують: підсобляють і продуктами, і речами. Татові знайшли інвалідний візок, бо його ми не змогли взяти з собою. Голова громади Михайло Тененев завжди йде назустріч людям, які були вимушені покинути власні домівки через війну. Також місцем нашого проживання опікується благодійний фонд «Рокада», завдяки якому у
нас поліпшився благоустрій, з’явилася необхідна побутова техніка».
Настуся вже знайшла багато друзів. А цьогорічний навчальний рік розпочала у Теофіпольській школі, куди її щодня підвозить шкільний автобус. Дівчинка дуже талановита, полюбляє створювати гарні речі, малювати, експериментувати.
Світлана влаштувалася на роботу. В її обов’язках – опікуватися матеріально-технічною базою МКП. Чоловік Сергій доглядає стареньких членів родини. Леонід Володимирович часто буває на свіжому повітрі, для його візка передбачили пандус. Він спілкується з сусідами, знайшов однодумців. А 91-річна Лідія Миколаївна дуже сумує за рідним домом, де промайнуло все її життя. Старенька і в страшному сні не могла уявити, щоб у такі поважні літа опинитися так далеко від нього.
«Напевне, вже тут будемо будувати своє майбутнє, – зізнається Світлана, – бо рідне місто зараз в окупації. Звичайно, частинка серця залишилася в Сєвєродонецьку. Але місто зруйноване, спустошене… Коли ж то буде, щоб у ньому знову запанували мир і спокій?»
Читайте також: «Доню, пробач, у нас не було шансів»: історія Захисника з Хмельницького
