Доля звела Юлію та Юрія через кілька років після закінчення школи в їхньому рідному селі Курному, що на Житомирщині. До цього хлопець і дівчина навіть не помічали одне одного. Хоча по навчання ходили однією дорогою…
«Юра закінчив Житомирське професійно-технічне училище, здобув кваліфікацію кухаря-кондитера. Затим була строкова служба у прикордонних військах. Після одруження ми жили в Курному, – розповідає дружина. – Виховували двох донечок. Нині Вікторії – шістнадцять, а Яні – тринадцять. Чоловік працював на різних роботах, щоб забезпечити родину». У березні 2014 року Юрій Антіпук отримав повістку і пішов захищати країну, коли ворог вперше прийшов на нашу землю. Служив водієм КамАЗ» На цій машині об’їздив чи не весь схід та південь України. Возив бійців, а також для них продукти, медикаменти, боєприпаси…
Вам також може сподобатися
«Якось влітку п’ятеро хлопців з його бригади потрапили майже в оточення. Юра кинувся їх рятувати. Крім того, допоміг підірвати боєприпаси, щоб не дісталися ворогу. Відтоді побратими називали його братом. А машина стала його бойовим іменем. Так позивний «Камаз» став символічним», – каже Юлія. Демобілізувався Юрій у червні 2015-го. Влаштувався на залізницю, ремонтував колії. Затим працював на будівництвах у Києві. А перед великою війною трудився на Житомирському м’ясокомбінаті. «Про те, що почалося повномасштабне вторгнення рашистів, нам повідомила тітка, яка живе в столиці, – пригадує жінка – Юра якраз прийшов з роботи. Я ж завела донечок до батьків і побігла на свою. Працюю в старостаті, на державній службі. І в перші дні мало не жила на роботі. Потрібно було приймати перших переселенців, організовувати прийом та розподіл допомоги, збирати ліки хлопцям, продукти… Чоловік же в перший же день вже був у військкоматі та повідомив, що йде на війну. Він запевнив нас, що все буде добре. Був патріотом і переконаним націоналістом».
Захисник спочатку потрапив у 12 бригаду, в понтонні війська. Служив на Чернігівщині, часто виконував завдання у прикордонні росії, білорусі та України. А в серпні 2023 року, коли бригаду розформували, перевели у 58-му окрему мотопіхотну. Служив у відділенні конструкцій інженерно-технічного взводу. Мав військове звання солдата. «Відпустки були нечастими, – каже Юлія. – Проте коли Юрі випадало побувати вдома, хотів відволіктися від війни. З донечками їздив до Житомира. Гуляли, смакували солодощами в кафе…
Востаннє навідувався до нас у лютому 2024-го. Мав десять днів перепочинку. Тоді моє серце наче передчувало щось недобре. Юра розгорнув прапор колишньої своєї бригади, на якому розписалися його побратими, та сказав, що тих хлопців, з якими воював, майже нікого не залишилося в живих. Сказав: «Якщо що, поклади цей прапор зі мною…» Торік 1 грудня Юра зателефонував дружині і попередив, щоб не хвилювалися. Що йде на завдання і сім днів може не бути на зв’язку. Поговорив з дітьми, про їхні справи… І все – більше його голос рідні не почули. «Четвертого грудня в чоловіка був день народження. Я скинула картинку з привітанням. Не подивився. А коли минуло сім днів, тривога стала настільки потужною, що навіть з’явилося передчуття неминучості», – знову переживає ті важкі хвилини дружина. 9 грудні рідним вручили сповіщення про смерть. 14 – поховали в рідному селі. Що насправді сталося, рідні не знають досі. У свідоцтві про смерть вказано: не витримало серце. Хоча за життя на здоров’я чоловік ніколи не скаржився, каже Юлія. Жінка досі не може змиритися з дуже важкою і непоправною втратою. Не може наважитися забрати його речі з шафи, викинути зубну щітку найріднішої людини…
Юрій Антіпук так мріяв, щоб закінчилася війна і діти жили, як колись він з дружиною, в мирній країні. Його мрією тепер живе і Юлія, проте її щастя ніколи вже не буде повним.
