Вам також може сподобатися
Хтозна, як би склалася доля майже сотні дітей з Маріупольського центру соціальної підтримки дітей та сімей «Крила надії», якби їх у перший же день повномасштабного вторгнення не вивезла до Запоріжжя Наталія Лащевська, яка очолювала заклад. Цю мужню жінку без перебільшення можна назвати Мамою з великої літери. Адже шлях, розпочатий нею вранці 24 лютого 2022 року, привів її разом з вихованцями аж у далеку Швейцарію, крізь судовий процес у Польщі, загрозу виселення з готелю, втрату документів… На цій дорозі, як запевняє сама Наталія Вікторівна, її супроводжують дива і потужна підтримка Всевишнього.
Наталії Лащевській 58 років, 25 з них вона пропрацювала в маріупольському дитячому будинку. За рік до великої війни обійняла посаду директорки. Тоді ж і дитячий будинок трансформували в Центр соціальної підтримки дітей та сімей «Крила надії». Це був один із багатох закладів в Україні, де діти могли жити від народження до 18 років.
Відволікали малюків, щоб не бачили дорогою трупи
Вранці 24 лютого 2022 року Наталія, як завжди, прийшла на роботу. Чутки про війну вже ширилися містом. «Я не думала, що будемо виїжджати, – каже директорка. – У нас хороший підвал, були запаси їжі… Але сказала працівникам, щоб приготували дитячі речі про всяк випадок. Коли нам зателефонували і сказали збиратися, ми вже були готові». У чотири автобуси посадили 96 дітей, найменшому з яких було чотири місяці.
Першим шоком для Наталії Вікторівни була відмова супроводжувати малечу її підлеглими. Із майже 86 осіб персоналу лише семеро поїхали. Упоратися з малюками допомагали старші діти. «Щоб малюки не чули звуки вибухів, не бачили понівечені автівки обіч дороги, трупи людей, ми забавляли їх та відволікали увагу на себе. Дівчатка також тримали маленьких на руках, переодягали їх, годували… Це були такі маленькі-маленькі мами, дуже турботливі, мабуть – найкращі», пригадує жінка.
У Запоріжжі дітей передали відповідним службам. Наталія Лащевська мусила повернутися в Маріуполь, бо там залишалася мама, незавершені справи на роботі.
«Донечко, вези, бо більше нема кому»
Наступного дня до «Крил надії» почали прибувати діти і прийомні родини з лівобережжя Маріуполя. Тут отримували харчування, ночівлю. Востаннє на роботу Наталія Вікторівна вийшла 7 березня. Забрала установчі документи, печатку. А 19 березня вмовила маму виїхати до Бердянська. Сама ж розпочала довгий шлях до своїх вихованців. Діти з Маріуполя на той час вже жили в Польщі.
«Ще коли я була в Маріуполі, мені повідомили, що 60 моїх дітей від 6 до 17 років необхідно перевезти на захід України, – розповідає директорка. – Але не було кому це зробити. Тоді я зателефонувала старшій дочці, яка жила в Дніпрі і працювала психологом, соціальним працівником. Сказала: «Аня, вези. Хтось же має це зробити». І вона разом зі своєю колегою Альоною поїхали. Їм виділили окремий вагон. Цю дорогу вони навряд чи колись забудуть: на пероні залишалося дуже багато людей. Вони стукали у вікна і просили їх впустити. А наші діти плакали і запевняли, що будуть сидіти по троє, аби впустили».
Поки потяг прямував до Львова, було прийняте рішення везти їх далі – у Польщу. Там поселили всіх у приватному готелі, де прожили близько трьох місяців. За ними доглядали лише Аня та Альона. Саме там і застала своїх підопічних Наталія Лащевська.
Суд, освіта та шлях до Швейцарії
У Польщі на Наталію чекало ще одне випробовування – польська влада через суд хотіла забрати опіку над дітьми. Проте завдяки документам, які жінка вивезла, вона довела своє право опіки. «Старшим дітям потрібно було навчатися. Я зателефонувала у приватну українську школу і сказала, що маю 10 дітей, яким необхідно закінчити 9-й клас. Погодилися навчати безкоштовно»
Наступним ударом для Наталії та її двох помічниць став ультиматум від власників готелю, в якому жили діти: виїжджайте або виселимо насильно. «Я тоді сказала, що влаштую скандал. Що діти з Маріуполя на вулиці не залишаться. Але розуміла, що потрібно щось робити. Допомогли зв’язатися з дружиною посла у Швейцарії Тетяною Рибченко. Вона погодилася допомогти, сказала збирати документи».
І знову – біда. В однієї старшокласниці не було свідоцтва про народження. «Я покликала старших дітей і розповіла ситуацію. Діти одноголосно заявили, що не залишать свою товаришку одну. Але в нас таки є вірний янгол-охоронець: якось я знайшла людину в Маріуполі, попросила зробити хоч щось. Уявляєте, під уламками стелі на столі лежало те свідоцтво. І воно доїхало до нас. А 1 травня 2022 року ми вже були в Швейцарії, у кантоні Вале (територіальна адміністративна одиниця), на березі
Женевського озера».
Наприкінці літа маріупольські діти заспівали гімн України на благодійному футбольному матчі у Швейцарії. Ці кадри тоді облетіли весь світ.
9 серпня Наталія Лащевська привезла до Швейцарії решту дітей – наймолодших. Ту зустріч братиків і сестричок, зі сльозами радості, обіймами та невимовним дитячим щастям на обличчях доволі важко описати і забути директорці, яка вже всім їм стала найтурботливішою матусею.
Позбавлені права бути українцями
Старші діти відвідують місцеву школу, вже непогано володіють французькою. А найменші майже не розуміють і не говорять українською, бо всі вихователі розмовляють з ними французькою. «Ми всі мріємо про повернення в Україну, але як я поверну дітей, які не розуміють своєї мови?» – це питання досі доволі гостро та навіть у політичній площині не може розв’язати Наталія Вікторівна.
Керівниця заохочує підтримувати родинні зв’язки в Україні, всі свята проходять з мріями про повернення. Десятеро дітей вже в Україні, під опікою родичів або по досягненню повноліття. А одна 18-річна дівчинка вирішила залишитися у Швейцарії. Їй надали соціальну квартиру, передбачили виплати. Нині вона навчається і працює.
Наталія Лащевська поділилася дитячими мріями: «У нас є папуга. Ми вчимо його говорити. Він здібний. Вчиться швидко. І ми з дітьми загадали, що коли він скаже «Слава Україні!», то ми повернемося додому. А ми обов’язково повернемося…»
Підготувала Світлана ВОЛКОВА за матеріалами ТВ-7 та swissinfo.ch
