Молодший сержант та командир стрілецького відділення Богдан Канівець на позивний «Тундра» загинув 11 жовтня 2024 року на території Курської області. Автомобіль, яким Захисники їхали на бойове завдання, підірвався на протитанковій міні. Богдан сидів спереду. Найбільший удар припав на ноги. Побратими наклали йому турнікети, витягли з машини і віднесли у соняшники, щоб не побачили вороги. Рації не було. Не могли ні з ким зв’язатися, викликати допомогу. Богдан ще був живий. Він ще розмовляв. Товаришам заповів: «Скажіть мамі, що я її люблю. І Марині теж. Хлопці, все. Довоювався». Через півтори години побілів, повернувся на бік і помер…
Ці останні хвилини життя свого єдиного сина Аза Михайлівна вже ніколи не зітре з пам’яті. Вже ніколи мама з татом не почують і не прочитають найзаповітнішого від сина: «Я їду додому»…
Богдан народився 15 липня 1995 року. Як і більшість хлопчаків, захоплювався футболом, гасав на мопеді, цікавився автотехнікою. Після школи здобув спеціальність маляра. А коли йому виповнилося 18 років, пішов в армію. «Потрапив у Донецьк, служив у внутрішніх військах, – пригадує мама. – Він високий у нас був: метр дев’яносто чотири зросту. На початку грудня 2013 року ми з чоловіком і сестрою поїхали на присягу до нього. На плацу я одразу ж його побачила. Серед сотень інших. Тоді ми разом побули чотири дні.
А в січні, коли запалав столичний Майдан, строковиків з Донецька повезли до Києва. Як зараз пам’ятаю повідомлення від сина: «Мамочко, не хвилюйся, нас привезли в Київ, ми вже розміщуємося». Два місяці ми з чоловіком місця собі не знаходили. Бо з новин бачили, що робиться у столиці. Два місяці невідомості. Бо не було ні зв’язку, ні інформації від Богдана. Вже потім дізналися, що наших вісімнадцятирічних дітей поставили за спинами беркутівців…»
Зі столиці їх вивезли знову в Донецьк. Там на них чекало нове, не менш жахливе випробування. Місто захоплювали колаборанти, російські «зелені чоловічки». Військову частину, в якій перебував Богдан Канівець з іншими строковиками, штурмували любителі «руського міра», зі зброєю, підривами, вогнем. Керівництво нічого кращого не могло вигадати, як вивезли особовий склад у… Маріуполь. Серце матері тоді було дуже неспокійне, наче передчувало недобре.
«За той жах, який пережив у Донецьку, син казав: «Мамо, стільки крові я іще в житті не бачив». І найгірше – ми нічого не могли дізнатися. Попри поганий зв’язок, у строковиків забрали телефони. Телефоную до нього, а він недоступний».
У мій день народження 21 січня я чекала найкращого привітання від сина – почути його голос. І тут дзвінок з незнайомого номера: «Мамо, з днем народження». І ще кілька слів: «Ми в Маріуполі, все нормально».
Завжди казав: «Все добре». Він пробув у Маріуполі майже до кінця своєї армійської служби. Мер міста нагородив його за хорошу службу. В нас навіть є фотографії цієї події».
Наприкінці 2014-го батькам вдалося перевести сина в рідну Охтирку, тоді й підписав контракт з Нацгвардією. За словами матері, Богдану подобалася військова служба, багато вчився. Все схоплював на льоту. До цивільного життя повернувся лише в 2021 році. Спочатку був вдома, потім їздив з батьком на заробітки за кордон. Якраз приїхали в Охтирку у відпустку, у березні 2022 року мали знову виїжджати на роботу…
«Чоловік пішов до місцевої тероборони на третій день повномасштабного вторгнення, – каже Аза Михайлівна. – Сина ж я не пускала. А якось каже: «Всі воюють, а я сиджу біля тебе». І десь через пів року теж пішов. Служив разом з татом, тільки Богдан в 1 стрілковій роті, а чоловік – у роті вогневої підтримки. Син був командиром відділення, закінчив школу сержантів».
Богдан мав поранення, контузії. Після лікування трохи побув дома, на реабілітації. Вже потім побратими розповідали мамі, як сиділи голодні в окопах, як ділили одну локшину швидкого приготування на чотирьох, як їм дроном борошно доставляли, щоб вони оладки пекли. Він же нічого тоді не розповідав – не хотів рідних засмучувати. Їх відпускали додому раз у тиждень-два. Потім рідше. Зустрів дівчину. Мама дуже раділа, що син нарешті знайшов свою другу половинку. Навіть весілля запланували: хотіли розписатися у гарну дату – 25.05.2025…
«Шостого жовтня 2024 року Богдан і Марина відзначали річницю, відколи зустрічалися, – пригадує Аза Михайлівна. – Того дня бачила сина востаннє. Він разом з татом тримав оборону переважно на Писарівському напрямку, на рідній Сумщині, а 9 жовтня 2024 року батальйон, в якому вони служили, перекинули на Курщину.
Ввечері 10 жовтня він мені написав останнє повідомлення: «Ми їдемо на той бік. Зв’язку може не бути 10 днів». А зв’язку з ним вже немає майже два роки. Після цього повідомлення вперше в житті мені щось так здавило в грудях. Не могла дихати. Вже тоді материнський інстинкт віщував біду. Навіть чоловік тоді розповідав, що коли їх везли на Курщину, син приїхав до нього і віддав усі документи, барсетку, гроші. «Я хотів сказати: не їдьте», – і досі не може забути той день Роман Іванович. Наче відчував, що син не повернеться. Але ж знав, що це не ті хлопці, які відмовляться виконувати завдання».
Про те, що її Бодьки вже немає, мамі повідомили друзі. «Сказали, що разом з побратимами їхав на завдання. Їх віз водій не з їхнього підрозділу, вони заблукали. І підірвались на якомусь пристрої…» – береже у пам’яті ті події Аза Михайлівна.
Захисника Богдана Канівця поховали у рідній Охтирці 15 жовтня. Через те, що мама не могла бути з найріднішим в його останні хвилини життя, тепер приходить на кладовище щодня. «Я думаю, що він мене чекає, – каже вона. – Біля нього стає легше. Я завжди хотіла, коли настане той день, щоб син тримав мене за руку, помираючу. А вийшло так, що це я тримала руку своєї мертвої дитини… Богдан народився на свято Охтирської Божої Матері. Я мріяла: коли буде Перемога, під час цього свята він буде йти містом у перших рядах серед Героїв. Але вона його не вберегла».
Нині Аза Михайлівна та Роман Іванович, який залишив військову службу, підтримують одне одного. Для обох дуже потужною розрадою в спільному горі є два собаки. Одного колись мамі подарував Богдан. А іншого з війни привіз чоловік.
