Сидять. Геть вицвілим спорожнілим і аж відстороненим збайдужілим поглядом, незважаючи на плинність часу, вдивляються у такі рідні очі, що зазирають в саму душу, торкаючи найпотаємніші її струни. Зі світлини. На кладовищі. Божечку, чи ж бачиш Ти, скільком українським матерям навіки зодягнула війна чорну хустину, назавжди стерши усмішку з облич? Чи маєш ти рецепт, щоб хоч колись, хай з роками, бодай на йоту стишити їхній нестерпно-пекельний біль? Щоб хоч трішечки анестезувати спогади, якими житимуть до останнього подиху: від першого слова (напевно, воно ж і останнім було – мама), від першого кроку, від здертих колінок до здобутків (суттєвих і незначних), до останньої зустрічі, розмови,усмішки, до найфатальнішого в житті – як опускали кровинку в яму і як вручали побратими прапор…
Крик. Надривний крик породіллі. Це нормально й споконвічно природно. Але він зумовлений не лише фізичним болем й щастям дарованого материнства, він рветься з грудей, з самісінького серця зойком приреченості і безсилля. Новонароджене немовля ніколи не візьме на руки батько, який так чекав його з’яви на світ. Він не дожив цього дня. Війна.
Вибухи. Прильоти. Пожежі. Жахливий шум пронизує плач щойно з’явленого на світ маляти. Воно народжується у підвалах. Медперсонал робить усе від них залежне. А новоспечені матусі міцно притискають крихіток до грудей, а з очей нестримним потоком стікають сльози. Не суцільного щастя, як мало би бути, а страху за завтрашній день. Війна.
Чужа країна. Коханий далеко. Він захищає свою країну. Українські берегині вивезли діток від війни. От як їм там, на чужині, на самоті? Але ж на кону – дитячі життя.
У другу неділю травня українці відзначають День матері. І дуже прикро, що війна, розв’язана орками, прирекла українських матерів не лише на жертовність, якою захоплюється світ, а й почасти на так зване самотнє материнство. Найстрашніша грань самотнього материнства через війну — коли воно сталося через загибель батька дитини. Статистика щодо таких сиріт вражає.
На руки взяти донечку не встиг
Лариса Сімончук з Торчина зробила тест на вагітність 22 лютого 2022 року, за два дні до війни. Він показав омріяні дві смужки. На цю вагітність, розповідає жінка українсько-польському виданню Sestry, вони з чоловіком Ігорем чекали довгих 15 років бездітного шлюбу. Це була надзвичайно щаслива новина. Чоловік тоді працював у Польщі, тож Лариса повідомила про вагітність телефоном. Коли почалася війна, переїхала до нього. Вони разом ходили на прийом до лікаря-гінеколога, обирали ім’я. Коли дізналися, що буде дівчинка, — вирішили назвати її Євою.
Одного звичайного ранку, веде далі видання, жінка чекала чоловіка на обід, набрала польський номер його телефону, але він не відповів. Через деякий час Ігор зателефонував їй з незнайомого українського номера: «Я в Україні, йду на війну, вибач, я не можу по-іншому. Що б не сталося — бережи донечку». Лариса знала, що чоловіка мучило сумління. Він переживав, що не на фронті, хоча чимало його друзів були вже там. Ігор не міг часто виходити на зв’язок, за всю вагітність їм вдалося поговорити кілька разів. Чоловік загинув у вересні в боях під Харковом. Лариса народила Єву в листопаді в польській лікарні, через два місяці після його загибелі. З пологового її зустрічали рідні та знайомі. Через деякий час вона вирішила повернутися в Україну, щоб бути ближчою до могили чоловіка, якого поховали в його рідному селі. Донечка вже підросла. Вдова обіцяла чоловікові бути їй за маму й за тата. Та це виявилось важче, ніж уявлялось, навіть коли жінка опинилась у рідному місті, а її самотнє материнство розділили рідні.
Всю вагітність у полоні
Військову медикиню Мар’яну Мамонову в Україні знають всі. Адже жінку звільнили з російського полону, коли вона була на дев’ятому місяці вагітності. До українського автобуса Мар’яну вели попід руки, бо вона от-от мала народити.
Історію жінки оприлюднив 24 канал. Про свою вагітність вона дізналася вже після початку повномасштабної війни. У той час була на Маріупольському заводі імені Ілліча й рятувала українських військових. «Було страшно і радісно водночас, – пригадувала. – Сльози, плач, істерика, безвихідність ситуації. У голові мільярд думок, які летять одна за одною за долі секунди. Страх, який в тобі говорить, що не час. Сумнів у тому, чи виносиш дитину. Сум, що ти не можеш нікому сказати. Відчай, що не можеш вийти з міста. Але водночас була й несамовита радість, адже я так цього хотіла».
Жінці було важко через те, що не могла поділитися радісною новиною з коханим. Однак, добряче поплакавши, вона заспокоїлася і вирішила, що головне – вижити, а все інше буде добре: «Я зрозуміла, що ця дитина не просто прийшла в моє життя саме так і саме зараз. Вона мене врятувала. Це не ми рятуємо дітей, а вони нас».
У полоні вагітність для Мар’яни була соломинкою, за яку вона трималася. Жінка пообіцяла своїй ще ненародженій дитині, що не буде плакати. Слова майбутня матір дотримувалася аж до 9-го місяця. Однак, коли Мар’яну з колонії в Оленівці забрали в Донецьк й сказали, що там вона буде народжувати, жінка не стрималася. Лише тоді вона вперше заплакала.
«Плакала від того, що у мене не було нічого, у що я б могла одягнути свою дитину після пологів. Ніхто нас не зустріне після виписки, лише російські військові відвезуть нас у невідомому напрямку. Почувалася нікчемною як мама. Я не могла дати своїй дитині нічого, просто нічого», – зізналася Мар’яна. Жінка боялася, що росіяни розлучать її з малюком. Подумки вона просила своє немовля ще трішки посидіти у животику, дочекатися обміну… Донька почула благання матері.
«Материнство – це щастя. Це стан, який дає вам друге дихання, бажання боротися, жити, вірити і не здаватися. Саме діти є рушіями нашого життя. Я трималася за свій стан будучи на заводі, в полоні, в тюремних умовах. Я була не сама, в мені жило нове життя, нова надія, віра і безмежна любов», – стверджує берегиня.
Усю вагітність Мар’яна перебувала в умовах, які зовсім не призначені для вагітних жінок. Однак інші полонянки намагалися їх покращити, ділилися з вагітною своєю їжею. Мар’яна надихала інших жінок. Вони дивилися на неї й думали: «Якщо Мар’яна не здається, то ми тим більше не повинні цього робити».
Мар’яну обміняли 21 вересня, а в ніч на 25 вересня вона народила доньку Анну. Саме Анна допомогла матері пережити страшні події. То ж жінка переконана – народжувати потрібно навіть під час війни.
Похоронивши обох синів, подалася мстити путінцям
Про невимовне горе й історію Людмили Гульцьо розповіли «Факти». Жінка мала хорошу роботу, чоловіка та двох синів. Обожнювала готувати їм улюблені страви, а потім вся сім’я збиралася за столом і просто ні про що теревенила. У її квартирі завжди лунав сміх… Тепер вона ненавидить тишу. За два роки жінка втратила обох синів-десантників: старший Іван помер внаслідок важкої хвороби, а молодший Артем загинув під час виконання бойового завдання у Верхньоторецькому на Донеччині…
Щоб не збожеволіти після трагедії, вона покинула професію вчительки, продала будинок у рідному місті Дружба, переїхала в Білопілля й вступила до Сумського прикордонного загону, який втупив в бій з загарбниками в перші ж хвилини російської агресії. Щоб її янголи пишались її рішенням, щоб продовжувати їхню справу.
…Подібних історій, на жаль, тисячі. А так хочеться писати про щасливе материнство. А так хочеться вітати тих, хто подарував життя, без звуків сирен, без прильотів і вибухів, без постійного збільшення чорних хустин на материнських головах. Хочеться простого людського: вітати матерів під Переможним небом України.
…Низький уклін вам, українські матері. За силу, за волю, за мужність, жертовність. За той нетлінний подвиг материнства, що незагойно житиме в віках.
…Схилімо голови перед тими, у кого війна відібрала кровинок, хто з болем носить статус матері Героя. Одвічна дяка їм за дітей.
…Побажаймо міцності духу і витривалості тим, кого прирік ворог на самотнє материнство.
…Вірмо, що ті, хто нині носить під серцем дитину, народить її вже в вільній, безорківській Україні.
Війна гартує українських матерів, зухвало випробовуючи їх на міцність. Утім материнські любов і молитва – всесильні.
