Він не любив, коли на п’ятницю випадало 13-те число. Вважав такий день нещасливим і ніколи нічого на нього не планував. За фатальною іронією долі, точніше, за безглуздою примхою війни, його сповнене планів і мрій молоде життя підступний ворог обірвав у п’ятницю, 13 травня 2022-го.
49-річний Ігор Кузь загинув у «Святих Горах» – національному природному парку в селищі Богородичне на Донеччині. «Як справи? Як мама? Як бабуся? Я вас дуже люблю! Тримайтеся», – оці останні батькові слова ніколи не підуть з пам’яті татової донечки Аріни – Зозульки, як завжди її називав. Уже наступного дня зателефонували з невідомого номера. Якраз була на роботі. Чомусь уперше ввімкнула гучномовець: «Вас звати Аліна чи Аріна? На жаль, мушу повідомити…» І рухнув одразу світ. Слухавку взяла подружка.
Вам також може сподобатися
Ігор народився в Абрикосівці, що на Кам’янеччині. З молодшою сестрою були зовсім малими, коли трагічно загинув батько, тож ненька виховувала-підіймала дітей сама. Хлопець ріс напрочуд активним й енергійним, добре навчався в школі. «Його вистачало усюди», – констатує мама. Змалку був активістом і лідером, який умів повести за собою. Після школи вирішив здобувати фах тракториста, втім у розпалі навчання забрав документи й подався до Тульської області навчатися на лісотехніка. Оте нині вороже місто й подарувало доленосну зустріч. Красуня й розумниця білоруска Анжеліка настільки полонила серце, що майже одразу й освідчився. Невістку привіз уже до Вищих Вовковець (нині Розсошанської громади на Хмельниччині), куди переїхала ненька. Щасливе подружжя мріяло про комфорний будинок, що вміщуватиме омріяних дітей й онуків, можливо, невеличку власну справу. На спокійні розмірені будні треба було спершу заробити. Тривалий час гарували в росії на заробітках (батько – виконробом на будівництві, мама – прибиральницею). Тож Артурчика й на вісім років молодшу Аріночку переважно бавили й виховували білоруська та українська бабусі. «Артур у Білорусі до школи трохи ходив, – пригадує 22-річна Аріна. – А я народилася у тій проклятій росії. У вісім місяців мене привезли в Україну». Найщемливішими серед спогадів стали хай і не дуже часті епізоди, коли родина збиралася разом. «Батько понад усе любив природу, – розповідає дівчина. – Ми часто ходили до лісу. Пам’ятаю, якось взяв мене на розкопки на цілий день. Ми копали, сміялися, наминали сухпайки. То було неймовірно. А ще тато був затятим мисливцем, добре знався на зброї. Я взагалі зростала якимось хлопчуром: любила розбирати з батьком мотори в квадроциклі, усе з ним ремонтувала. Насправді не було такого, у чому б тато не розумівся. Він умів абсолютно усе. Втім, за безпросвітною працею не мав часу на відпочинок. Але завжди нас із мамою відправляв на море».
З 2014-го Анжеліка порвала з заробітчанством, присвятивши себе домашнім справам. Ігор ще кілька років їздив закордонням. А повернувшись додому, башковитий будівельник врешті став зводити такий омріяний свій будинок. Фундамент… Перший поверх… Війна…
У перший день повномасштабного вторгнення 28-річного Артура одразу викликали до восьмого полку, адже свого часу служив у них за контрактом. Ігор, який проходив строкову службу в десантних військах, пішов до військкомату. Зарахували до лав ТРО. Зовсім скоро воєнні дороги мужнього чоловіка пролягли гарячими Київщиною та Донеччиною. Рідних завжди запевняв, що просто патрулюють блокпости. Не хотів, щоб хвилювалися. На зв’язок намагався виходити через день. До того ж переконав себе, що його телефон приносить невдачу: лиш поговорить з рідними – розпочинаються страшні обстріли. «Хлопці, наберіть моїх, скажіть, що все добре», – часом просив побратимів.
«Мені було дуже важко на душі після того, як батько сказав, що нас усіх дуже любить, – підступна сльоза скочується змарнілим личком. – Таке від нього я чула вперше, адже свої почуття він звик висловлювати вчинками. А у вікно їхньої з мамою спальні в ніч перед трагедією билася чорна пташка».
Рівно через рік після загибелі батька зник безвісти син. «Артур ввечері мене набрав по відеозв’язку, – розповідає Аріна. – З тьмяного світла я зрозуміла, що він у військовій машині. Сказав, що їдуть на Часів Яр, а коли повернуться, набере. Як з’ясувалося згодом, прямували на Бахмут…»
Тривога зростала з кожним днем. Телефон зрадливо мовчав. Набирала побратима, якого, єдиного, мала контакт. Його категоричність ще більше насторожувала: мовляв, зв’язуйтеся з керівництвом – і крапка. «Почала шукати хоч когось через усі соцмережі, – пригадує дівчина. – На сторінці знайомої того побратима раптом бачу фото мого брата з чорною стрічкою й напис «Вічна пам’ять». Серце заскочило в п’яти. Я не могла впіймати жодної логіки: чому ми дуріємо від невідомості, а чужі люди дозволяють собі подібне констатування? Ми з мамою оббили пороги різних інстанцій, їздили у місце дислокації частини, заледве випросили там номер командира. У нас, вірите, вже просто немає сил. Чому до нас ставляться так, ніби ми щось позичили і не віддаємо? Ми переконані, що Артур живий! Але чому нам не хочуть розповісти, що тоді сталося і де він зараз? Дали відчепний папірець, що брат вважається зниклим безвісти».
«Тепер ми з мамою, найближчим часом дочекавшись Артура, мусимо жити так, щоб тато пишався нами з неба», – каже осиротіла донька.
Коли сталося непоправне, Анжеліка з донькою подумували продати ту недобудовану батьком хату і поїхати де-інде, аби не так боліло. Утім збагнули: у цю мрію він вклав всю душу, тому мусять завершити його справу. Дівчата вже звели другий поверх будинку і накрили дахом. Аріна живе поруч із ненькою. «Мама потребує моєї підтримки, хоча вона у мене молодець, дуже сильна жінка. Ми мусимо вчитися жити без тата. А це, повірте, нереально важко й нестерпно боляче, – зізнається Аріна. – Разом чекаємо Артура. Бачили б ви, як за ним сумує його собака, якому дав смішне ім’я Семен».
Дівчина вірить, що колись неодмінно зустріне свою долю. А вимоги до обранця у неї особливі: він має бути, як її тато. «Він був взірцем справжнього чоловіка і батька, еталоном порядності і добра, – плаче татова донечка. – Він знав і вмів геть усе. Родина завжди була за ним, як за стіною». Війна чомусь забирає найкращих.
