Подушка в народних уявленнях вважалася предметом, найтісніше пов’язаним із людською душею, адже саме уві сні, поклавши голову на подушку, людина, за старими віруваннями, найбільш вразлива і відкрита для впливу як добрих, так і лихих сил. Тому чужу подушку, особливо позичену на одну ніч, не рекомендувалося використовувати без крайньої потреби – вважалося, що вона «пам’ятає» чужі сни, тривоги й думки, які можуть переплутатися зі власними снами того, хто на ній засне.
Під подушку немовляти здавна клали різні дрібні обереги: зубчик часнику, шматочок хліба чи маленьку голку з ниткою, вірячи, що вони відганяють нічні страхи та лихі сновидіння, які можуть налякати ще беззахисну дитячу душу. Дорослим, які страждали від безсоння чи важких снів, радили класти під подушку невелику гілочку освяченої верби або жменьку сухого зілля – найчастіше м’яти чи полину.
Категорично не рекомендувалося класти на подушку сторонні предмети – гроші, ключі чи прикраси, – вважалось, що це «забруднює» простір, призначений виключно для відпочинку голови й душі. А стару подушку, яка відслужила своє, не викидали абияк разом зі звичайним сміттям. Пір’я чи наповнювач намагалися спалити окремо або розвіяти на вітрі, «звільняючи» з нею накопичені за роки сни й тривоги, перш ніж вона остаточно покине дім.




















