Мати впізнає своє навіть тоді, коли розум ще нічого не встиг зрозуміти. У пологовому їй принесли годувати чужу дитину – просто переплутали, буває. Зоя Олександрівна, навіть не розгортаючи сповиточок, заявила: не її. Медсестри переконували: усі немовлята однакові. А вона вперлася на своєму. Розгорнули, перевірили бирку на зап’ясточку – і справді чуже прізвище. За двадцять вісім років без шести днів вона стоятиме перед дверима моргу, і те саме серце проситиме Бога лиш про одне: хай ця помилка станеться ще раз, хай тепер привезуть не того. Але дива не станеться…
Вячеслав Замотайло народився 24 травня 1997-го в Антонівці на Черкащині, третім у родині, «мізинчиком», як кажуть у селі, – після старших Каті й Руслана. Батьки з ранку до ночі пропадали на фермі й у полі, тож малого доглядали й балували старші діти. Жили небагато, зате гуртом. Тримали корови, свині, качки, гуси – як і належить у селі.
Зростав непосидющим до краю. Ходити почав у дев’ять місяців, а вже в півтора року, коли подвір’я зачиняли, вилазив на хвіртку – зазирнути, хто куди йде вулицею. У дев’ять років бігав до місцевого рибгоспу, годинами стовбичив біля рибалок, чимось допомагав – йому за те давали рибку, і не було в дитинстві нагороди дорожчої.
У 2007-му переїхали до Сміли. Десятирічний хлопчик міста категорично не прийняв і тікав з дому – завжди в те саме село, за дев’яносто кілометрів. Легко упрошував підвезти, решту долав автобусом за кишенькові гроші. До рідної хати не йшов, знав – там знайдуть швидко, тому ховався в знайомих, знав, де лежить ключ. Минув час – і Сміла таки стала своєю. Уже дорослим казав матері: «Я б туди жити не повернувся, хіба порибалити».
Закінчив дев’ять класів, затим здобув фах слюсаря-механіка, фрезерувальника. Пробував заробітчанського хліба. У вісімнадцять, приховавши від матері, разом із сусідським другом підписав контракт. Зоя Олександрівна плакала, благала. Не послухав. З 2016-го по 2019-й ніс службу в АТО на Донеччині й Луганщині, навчався на зв’язківця в Полтаві, стояв на Краматорському напрямку, відзначений знаком «Учасник АТО». Про війну майже не розповідав. Саме в Полтаві познайомився з Аллою. Довго, наполегливо й терпляче завойовував серце красуні.
Розірвавши контракт, узявся до цивільного життя, виготовляв на Київщині бетонні кільця для колодязів. Там і сталася біда: величезна бетономішалка впала просто на ногу, потрощила п’яту. Пів року лікарень, аби її хоч трохи відновити. А коли за кілька років довелося вдягнути армійські берці на нову, вже велику війну, стара рана й досі сочилася, муляла. Хто на це зважав, коли йшла війна.
24 лютого застало його на Київщині. Наступного дня примчав додому й одразу – до військкомату. Знялися всі чоловіки родини: старший брат Руслан лишився в місцевій теробороні, бо строкову не служив і вже мав сім’ю; батька, як застарого, відправили додому.
Вячеслава ж забрали до 99 бригади механіком телефонного зв’язку. Був місяць під Соледаром – мати про це дізналася лиш згодом випадково. Звільняв Херсонщину, Донбас. Коли бригаду через величезні втрати розформували, потрапив до 425 полку «Скеля».
Наприкінці 2022-го, у коротку відпустку, вони з Аллою тихцем розписалися в РАЦСі – без весілля, без гостей. Аллина донька Настуся, якій було дев’ять, давно звала його татом: «Хочу твоє прізвище, хочу бути твоєю донькою». Він планував її удочерити. Не встиг. Наприкінці 2024-го дівчинці поставили страшний діагноз – саркому четвертої стадії. Вирізали 13 сантиметрів кістки. Рік хімії в київському інституті раку, під прильотами. Потрібен був протез з Німеччини за 60 тисяч євро. Їх так і не назбирали. Дитина зараз у ремісії та досі без протеза. Лише одного разу командир на власну відповідальність відпустив Славка на добу – на операцію доньки: «Тільки повернись». Він повернувся.
Мати роками працювала у Польщі, звідти й привезла синові машину для бойових завдань. А коли в квітні 2025-го рвалася до нього, він наполегливо просив не приїжджати, мовляв, ніхто у ці місця не їде. «Немає таких заборон і місць, куди б мати не дісталася», – запевнила. Приїхала в Добропілля, тоді ще тихе, нині вже стерте з лиця землі. Він винайняв будиночок і на ту єдину добу відклав усе, хоч і командував відділенням по телефону безперестанку. Не знала тоді, що то будуть останні обійми в її житті.
Вона тоді помітила зміну. «Мам, раніше мені було все одно: сказали йти – я йшов, – зізнався він. – А тепер так страшно». Наче знав щось наперед. А втім, дивуватися нічому: янгол-охоронець беріг його не раз. Якось уночі трійця потрапила під удар – побратими дістали важкі поранення, і Славік, сам контужений, накладав джгути, тягнув обох, викликаючи допомогу. Іншим разом пішов у село по хліб – дрон засік, сховатися не було де, ліг просто під дерево; будинок поруч, до якого не встиг зайти, розбомбили дощенту, а йому – важка контузія, кров з носа й вух. «Контузія – це не поранення», – кажуть командири. Коли назріла нагальність, Славіку прискорено дали звання молодшого сержанта: став виконувати обов’язки командира відділення. Проте останнім часом, зізнається мати, той самий янгол наче стомився.
Прощаючись, він посадив її в автобус і стояв, поки той не рушив, хоч телефон не змовкав ні на хвилину. Прощання як прощання – ніхто й подумати не міг, що востаннє. А плани в нього були – ще й які. Мріяв про весілля, коли закінчиться війна, – справжнє, сільське, з шатром, як колись, коли сходилося все село, гуляли й танцювали до ранку. Мати вмовляла: «Три роки відвоював, невже нема заміни?» «Я не можу по-іншому», – відповідав.
Звістка наздогнала її у Польщі, на роботі. Того дня чомусь – ніби підсвідомо не хотіла чути – залишила телефон у кабінеті, хоча завжди незмінно не випускала з рук. Побачила десятки пропущених від старшого сина. Передзвонила сама. «Малого вбили», – почула у відповідь. І світ у ту мить зупинився. Малим його звали вдома змалечку, хоч позивний був «Дозатор» – дістався у спадок від попереднього зв’язківця, а чому саме так – і сам Славко не знав.
Броньований «Козак» підбили керованим дроном поблизу села Новоіванівка на Сумщині, куди на той час перекинули полк. Водій устиг витягти пораненого товариша і тіло Славка, а тоді другий безпілотник влучив у машину, і та вигоріла дотла. Третьому хлопцю з екіпажу відірвало ногу, доля його невідома. Сталося це 18 травня 2025-го – за шість днів до двадцять восьмого дня народження.
Мати з донькою та онучками добиралися додому з пересадками. На впізнання пішла зі старшим сином – так порадили хлопці, що привезли тіло. Відчинила двері – й одразу впізнала бороду. Розум ще опирався, чіплявся за останню соломинку – зараз усі бородаті, казала собі. Дива не сталося. Поховали Славка на Алеї Слави в Смілі.
У родині його звали миротворцем: якщо десь визрівала сварка, він завжди перший брався все залагодити. Скільки не намагалися вислати гостинець на позицію, у відповідь чула лише: «Мені нічого не треба, роздай хлопцям». Веселий, компанійський, ніколи не задирався, старався для когось, а не для себе. Був хрещеним у молодшого братового сина, найбільше любив племінницю Дарину.
Наснився матері лише раз – маленьким, п’ятирічним, білявим хлопчиком, яким бігав колись сільською вулицею. У тому сні вона його загубила, а тоді знайшла. «Мамо, ти мене знайшла?» – спитав він. «Так», – відповіла. «Тепер ти мене більше не загубиш…» На могилу вона ходить часто – носить квіти, пиво, яке він любив, цукерки, домашню випічку. Навідується й Алла, коли тільки випадає нагода, хоч дорога від Полтави неблизька, а донька після важкої хімії досі важко переносить будь-яку подорож.
Родина створила петицію про присвоєння Вячеславу звання Героя України. Не будьмо байдужими: заради нашого Переможного завтра він пожертвував усіма своїми мріями і планами, прирікши рідних на нестерпний біль. Щоб її підписати, перейдіть за посиланням.
petition.president.gov.ua/petition/268694
