Батько Володимира Волощука був військовим. Надихнувшись його прикладом, хлопець теж обрав цю професію. Ще за радянських часів закінчив Харківське танкове училище. А після здобуття Україною незалежності склав присягу Україні. У 1993 році звільнився з війська. Теща мала невеличкий бізнес – шила хутряні шапки. Тож разом із дружиною Наталею долучилися до родинної справи. Протягом десяти років Володимир представляв свою продукцію на Сорочинському ярмарку.
У 2014 році, коли росіяни вдерлися на нашу землю, Володимир та його старший син Євгеній долучилися до лав ЗСУ. «Дружина була не в захваті від мого рішення, – каже Володимир. – Але я не міг залишитися осторонь. Бо коли ворог приходить у твій дім – іншого вибору немає. Тож 18 березня 2014-го я вже був у військкоматі. У Харкові якраз формувався батальйон, ми із сином туди потрапили. Згодом мені запропонували іншу посаду, бо я мав офіцерське звання».
Володимир тривалий час служив у війську. Разом із дружиною багато волонтерили: допомагали військовим зі спорядженням, ремонтували техніку. Наприкінці 2022 року чоловік звільнився з війська за станом здоров’я. І тоді виникло запитання: чим зайнятися у цивільному житті?
«Я ж практично з 2014 року у війську, колишній бізнес занепав, – каже Володимир. – Ще коли я лікувався у госпіталі, почав над цим замислюватися. Військовий, з яким я лежав у палаті, підказав ідею: мовляв, можна отримати від Українського ветеранського фонду грант на відкриття власної справи. І порадив фахівців, які допоможуть його написати. Я вирішив відновити своє виробництво, але розумів, що хутряні шапки вже не в моді. Якось за кавою з новим знайомим ми розмовляли про те, яка справа була б вигідною. А повз якраз проходила незнайомка у гарній вишитій сукні, тримаючи за руку онуку. «Хлопці, будемо закуповувати верстати і займатися вишивкою!» – сказав я. Хоча на вишивці тоді зовсім не розумівся, але був переконаний, що зумію всьому навчитися.
Крім того, мене дуже надихнули румуни. Під час повномасштабного вторгнення мої рідні виїжджали до Румунії. Коли приїхав, щоб забрати їх додому, побував у багатьох румунських селах. Мене приємно вразило, наскільки багато місцевих жителів у повсякденному житті носять одяг із національною символікою».
Грант Володимир успішно захистив і отримав майже півтора мільйона гривень. За ці гроші купив дві вишивальні машинки. Спочатку не знав, як із ними працювати, але потроху набирався знань, опанував програму і почав займатися вишивкою. Зокрема, зацікавили чоловіка українські національні рушники.
«Про українські рушники, вікову історію візерунків я прочитав багато літератури, вивчаю особливості різних регіонів, – розповідає про своє нинішнє захоплення Володимир. – Надихався експонатами в музеї Івана Гончара, де зберігаються вироби XVIII–XIX століть. Дізнався чимало цікавих фактів про вишивку. Наприклад, на весільному рушнику орнамент символічно поділений на чоловічу і жіночу частини. А серед українських традицій – приходити в хату не тільки з хлібом, а й із рушником, відправляти бійців на війну, даруючи рушник, тощо. Так потихеньку, дотримуючись усіх традиційних канонів, відтворюю рушники – такі, як сто років тому вишивали українські дівчата. Також роблю копії давніх рушників, які зберігаються в музеях і вже стали народним надбанням. На основі здобутих знань розробляю і власні візерунки – осучаснені, де втілюю власне бачення. У планах – вишити рушники візерунками з усіх регіонів України, адже кожен регіон мав свої особливості – кольори, стиль».
Для рушників потрібна й відповідна тканина. Володимир каже, що це дуже важливо, адже саме тканина передає дух епохи. «Бавовняну тканину купую на базарі. Крім рушників, почав виготовляти чоловічі й жіночі вишиванки. Щоправда, тут справа рухається не так швидко, як хотілося б. Бо ж сам шию, вишиваю, підшиваю, прасую. Багато часу займає програмування, хоча тут почав допомагати молодший син Матвій. Так виходить два-три рушники за день-два. Виготовляю їх частинами: розробляю візерунок, дивлюся, як він виглядає на тканині. Якщо мені не подобається, одразу викидаю».
В асортименті також – серветки, шопери, косметички. Нещодавно відновили пошиття головних уборів – виготовляють джинсові кепки з вишивкою. Володимир каже, що наступного року планує розвивати джинсову тему в головних уборах.
А ще майстер мріє про особливу виставку рушників. «Хочу представити копії рушників різних років, щоб люди могли їх роздивлятися, могли помацати», – каже він.
Сьогодні у майстерні Володимира Волощука пахне тканиною, працюють вишивальні верстати, народжуються нові орнаменти. І кожен рушник – це не просто виріб. Це частинка української історії, яку він допомагає зберегти й передати наступним поколінням.
Рушник, вишитий Володимиром Волощуком, прикрашає музей бойової слави у Великій Британії. Це слобожанський рушник, програму для вишивки якого, зізнається майстер, розробляв аж пів року. «Рушники з цим орнаментом часто купували для вінчання. Один такий рушник я подарував доньці моєї подруги, яка живе у Великій Британії. А якось вона мені телефонує: «Я віддала ваш рушник до музею бойової слави». Я здивувався, адже коли починав крафтовий бізнес, навіть не думав, що моя робота стане частиною експозиції в британському музеї. Кажуть, рушник там буде висіти впродовж десяти років, – розповідає він. – Взагалі у мене багато рушників беруть на подарунки за кордон. Навіть бельгійському послу дарували. Мені дуже приємно, що моя робота подобається».
Продає свої вироби майстер переважно через інстаграм, який веде його донька Катерина. А також на численних виставках, у яких бере активну участь. Але є один рушник, який Володимир подарував, і подібні планує дарувати й надалі. «В Україні раніше була традиція: козакам, які йшли в похід, мами чи дівчата вишивали сорочки й рушники. Ті похідні рушники були дуже довгими, два-три метри, і вузькими. Їх наші хлопці обмотували навколо пояса. Так було легше на коні скакати – рушник підтримував спину. А в бою він захищав живіт від удару шаблею. У побуті ж ним можна було витертися. Я теж виготовив такий рушник, вишив на ньому козацький щит – звісно, у своєму баченні. Вишив соколів, молитву на захист воїна. Подарував цей рушник своєму сину, який і зараз у війську. Ще один рушник подарував знайомому Захиснику. І планую ще вишивати такі рушники і, мабуть, даруватиму їх нашим військовим».
Майстерня, каже Володимир, стала для нього не лише бізнесом. Це й реабілітація після звільнення з війська. «Пригадую, перший раз, коли повернувся у 2014 році додому з фронту, два тижні ні з ким не спілкувався. У мене був серйозний ПТСР. Тоді я зрозумів, що багато чого залежить особисто від мене. Ти або встаєш і кажеш: «Я буду жити далі», або сидиш на місці з думками про те, що тобі всі винні. Окрім родини, моїм порятунком після демобілізації стала майстерня. Я не знав нічого ні про гранти, ні про вишивку, ні про залучення соцмереж для бізнесу. Але на власному досвіді відчув: коли хочеш почати щось нове, знайдуться люди, які стануть поруч».
