Олександр Горобченко народився в Сумах. Разом з великою сім’єю жив в селі Локня, що за три кілометри від кордону з росією. До сумнозвісної Суджі по прямій звідти кілометрів тридцять…
Хлопець пригадує: про те, що буде війна, людям казали за кілька тижнів до повномасштабного вторгнення. Але ніхто не вірив. «22 лютого у нас в школі організували навчальну тривогу. Я тоді навчався у восьмому класі, – каже Олександр. – Всі спускалися у підвал. Малі діти плакали, бо боялися… А наступного дня я з хлопцями поїхав у сусіднє село на спортивні змагання. Повернувся пізно. Змок, змерз… А вдосвіта будить мати і каже, що почалася війна. А я: «Яка війна, мамо? Дай ще хоч п’ять хвилин поспати».
Вам також може сподобатися
Тоді вдома були Олександр, мати Тетяна Вікторівна, менші брат і сестра. Батько Олександр Миколайович працював в селі Басівці на фермі. Старший брат із сім’єю мешкав за кордоном, а старша сестра зі своєю – спочатку в сусідньому селі, затим переїхала на Житомирщину.
«Матір була постійно на зв’язку з батьком, – пригадує хлопець. – Запитували одне в одного, чи все добре, чи всі живі-здорові. Вранці ми вже бачили, як йшла колона окупантів. Від нашого вікна до дороги – метрів 50. Були і Т-72, гаубиці «Акація», вантажівки з екіпажами, з пальним, провізією… Страху як такого тоді не було. Адже багато років жили поруч з росіянами. Навіть не думали, що сусіди небезпечні… Лише мама нагнітала, хотіла, щоб ми ховалися у погребі.
Ми продовжували вчитися у школі, але вже онлайн. В нашому селі рашисти нікого не чіпали. Так само підприємці возили у магазин продукти. Щоправда, їх пропускали, перевіряючи документи. Коли нарешті навесні окупанти забралися з області, ми нарешті змогли з’їздити до Сум скупитися необхідним».
Олександр Миколайович був переконаний, що все швидко закінчиться. Що Локня – найспокійніше місце в світі, що все буде добре. Але обстріли тільки починалися.
Влітку 2023 року місцева влада ухвалила рішення про евакуацію дітей з наближених до кордону з росією населених пунктів. Родина Горобченків прийняла рішення виїжджати всім разом. Спочатку жили в гуртожитку в обласному центрі. Але вп’ятьох в одній кімнаті було доволі некомфортно. Тож знайшли непоганий варіант у селі Нижня Сироватка на Сумщині. Придбали хатину. Батьки кілька разів їздили до рідного обійстя. Викопали картоплю, перевезли домашню птицю, меблі, інші необхідні на новому місці речі. Олександр встиг побувати у рідній хаті лише раз. Спочатку стояла з вибитими вікнами. Нині ж на тому місці, де вона стояла, залишилися самі руїни.
«Школу я закінчив у новому селі, вже як ВПО, – продовжує свою історію хлопець. – Цього року закінчив перший курс Сумського державного університету, здобуваю спеціальність «історія та археологія». Історією захоплювався ще зі школи, особливо античною та подіями Другої світової. Тож і вирішив продовжувати вивчати те, що подобається. Загалом люблю розкопки. Я б хотів поїхати в іншу країну: Грецію, Італію. Побачити античні споруди, відчути дух історії тих віків. Можливо, колись вдасться долучитися до всесвітньої наукової спільноти, археологічної експедиції. Шукати і досліджувати самому артефакти», – будує плани на майбутнє Олександр.
Хоча від кордону з росією нині родина живе набагато далі, все одно спокійною обстановку назвати аж ніяк не можна. Не раз хлопець на власні очі бачив, як над головою літали ворожі дрони.
«Сподіваємося, що все буде добре. Вже звикли на новому місці. Сестра вчиться в музичному навчальному закладі, братик ще школяр. Батьки на пенсії, займаються господарством. Тато любить садити дерева, доглядає сад. А мама більше по городу, квітах. Звісно, ми їм допомагаємо, коли потрібно», – ділиться буднями Олександр. Коли є вільна хвилина, хлопець любить читати. Серед фаворитів – Стівен Кінг, Вільям Ширер. Багато з прочитаного стосується історії. Історії, яка має властивість повторюватися. Але в родині вірять, що Україна неодмінно переможе і продовжить крокувати демократичним шляхом, розбудовуючи своє незалежне і щасливе майбуття.
