Маленька донечка Ліна не пам’ятає свого татка без протезів. Сьогодні дівчинка часто приносить йому ніжки та каже: «Вдягай». Щоб він встав і пішов з нею гуляти. Татко – постійно поруч, її підтримка і опора, мудрий наставник і захисник. Можливо, колись він розповість своїй донечці про те, що довелося йому пережити і через що пройти…
Олександр Жавненко народився 22 вересня 1988 року на Далекому Сході. Батько був військовим. Коли хлопчику виповнилося шість років, сім’я переїхала на батьківщину матері – до Львова. Тут закінчив школу, отримав спеціальність туризм на географічному факультеті Львівського національного університету.
«Мені ще зі школи подобалась географія, і на той момент туризм став доволі популярним як вид діяльності, тож вирішив розвиватися у тому напрямку, – почав свою історію Олександр. – Зрештою це стало моєю основною професією. Ще у студентські роки почав працювати керівником туристичних груп, супроводжувати туристів. Переважно автобусні тури у Європу. Побував майже у всіх європейських країнах. Допомагало знання англійської мови, яку постійно удосконалював. Потім перейшов у сферу інформаційних технологій, став проєктним менеджером».
З дитинства Олександр займався народними танцями. Спочатку в дитячому колективі «Квіти України». Потім – у ансамблі «Мрія». Там познайомився зі своєю майбутньою дружиною Марічкою. Одружилися в 2016-му році.
Молода сім’я жила у Львові, обоє працювали, продовжували танцювати. Марія викладала хореографію. Жінка професійно цим займається, виступала в різних шоу-балетах і за кордоном, і в Україні. Багато років викладає дітям танці.
Коли почалася велика війна, подружжя активно почало волонтерити. «Тоді у Львові було багато біженців зі східних регіонів, і десь їх треба було розміщувати. Наші знайомі організували у своєму приміщенні великий хаб. Ми допомагали все організовувати. Щоб було безпечно, зручно, комфортно. Наскільки це можливо. А потім військові звернулися до наших друзів з проханням допомогти з певними речами. Серед них були м’які тактичні ноші. Їх ніде не могли знайти. Тож вирішили спробувати шити самі. І налагодили їх виробництво у майстерні знайомих. Замовляли і купували необхідні матеріали, шили. Всього, напевне, більше тисячі їх зробили.
А восени 2023-го, після народження донечки, я вирішив долучитися до війська. Спочатку служив у підрозділі Національної гвардії України у Львові. Щоб мати можливість допомагати дружині з маленькою донечкою. В середині наступного року перевівся до 12 бригади спеціального призначення НГУ «Азов». І вже в її складі брав участь в бойових діях».
Перше бойове хрещення Олександра Жавненка відбулося у Серебрянському лісництві на Луганщині. Затим бригаду перекинули на Торецьк, Нью-Йорк Донецької області. «Колись, ще до повномасштабного вторгнення, коли багато ходив у гори, мріяв знайти чілогу – квітку, яка росте у горах переважно альпійського походження. У деяких регіонах Закарпаття так називають квітку, яка більше нам відома під назвою едельвейс. І я її знайшов. Тож взяв собі позивний на її честь «Чілога», – розповів чоловік.
Неподалік Торецька 1 жовтня 2024-го Олександр працював з дронами в аеророзвідці. Заїхали на нову позицію. «Вже під ранок, коли частина з нас відпочивала, зокрема і я, почався артилерійський обстріл. Було пряме влучання в наше укриття. Ми з побратимом змогли вибратися з бліндажа. Я одразу зрозумів, що праву ногу не врятувати – вона трималася лише на шкірі. Сам наклав турнікет… А от стосовно лівої мені здавалось, що все буде добре.
Дочекалися евакуації, далі був стабілізаційний пункт, лікарня в Добропіллі, у Дніпрі, в Луцьку і потім – у Львові. Вже там лікарі, порадившись, пояснили, що через серйозні пошкодження потрібна ампутація ще й лівої. Щоб нога була функціональною в майбутньому», – ділиться минулими подіями Захисник.
Олександр каже, що на протези вперше став у лютому минулого року, через чотири місяці після поранення. І на сьогодні вже дуже добре до них звик. Водить автомобіль на автоматі, без ручного керування. Багато може ходити, навіть підіймати важкі речі. Реабілітацію і протезування проходив у Львові.
Потроху, коли хороший настрій, чоловік згадує танцювальні рухи з дружиною. Просто для задоволення. Бо любов до танців складно викорінити.
«Рухи треба опанувати. Складні рухи робити під наглядом терапевта. Багато з них треба компенсовувати іншими м’язами тіла, тримати баланс тощо. Тож потрібен час, щоб повноцінно повернутися до танців», – каже Олександр.
Торік подружжя за власні кошти та фінансові грантові виплати від ветеранського фонду відкрили танцювальний простір у Львові «Явір». Для дітей і дорослих. «Ідея була дружини, але я долучився до реалізації. Зараз проєкт активно розвивається. Марія займається репетиційним процесом. Я ж відповідаю за господарську частину, щоб все функціонувало.
Також багато часу витрачаю на адаптивний спорт, а саме – льодовий парахокей. Тобто на класичній льодовій арені, де грають в хокей, ветерани, люди з інвалідністю, з порушенням опорно-рухового апарату, за допомогою спеціальних саней і двох ключок ми доволі швидко пересуваємося майданчиком і граємо в хокей. Драйву, адреналіну там – предостатньо. І це, напевно, одна з причин, яка подобається мені, подобається моїм побратимам, ветеранам. Буквально нещодавно наша команда національної збірної України з парахокею повернулася з Лондона. Ми брали участь у товариському турнірі з місцевою збірною Великої Британії. Цей спорт у нас активно розвивається. Користуючись нагодою, запрошую долучатися до нього й інших ветеранів. Бо це дуже хороша ініціатива, ментальна і фізична підтримка у колі побратимів», – запевняє Захисник.
Крок за кроком після важкого поранення Олександр здійснює свої мрії: знову займається спортом, думає про туризм, практикує танці. Вже навіть вийшов на паркет зі своєю дружиною.
