Сергій Окунь народився і виріс у невеликому шахтарському містечку Селідове, що на Донеччині. Майже кожне літо він проводив у бабусі з дідусем на Сумщині. Після закінчення Донецького інституту внутрішніх справ Сергій залишився працювати в Донецьку. Маючи юридичну освіту, працював спочатку в банку, в органах внутрішніх справ, а потім зайнявся приватною практикою.
«У 2014-му році почалися заворушення. Спочатку якась купка людей зібралася біля облдержадміністрації. Я ще подумав: чому ніхто не реагує, не розганяє їх? Затим в Селідове приїхали якісь типи, зняли наш прапор, повісили свою ганчірку, й більше їх не бачили. Коли прийшли українські військові, зняли ту ганчірку. Отака в нашому місті була окупація», – почав свою розповідь чоловік.
Оскільки потрібно було за щось жити їм з дружиною, Сергій продовжував працювати. На роботу до Донецька доводилося їхати через два блокпости: український і російський. І так само назад. «Якщо забув вдома паспорт, то росіяни затримували і відправляли рити окопи. А вже родичі мали приїхати по них з викупом. Але якось я сам забув документи. Проте якесь провидіння долі – того дня у мене їх не запитали. Дружина надіслала мені на роботу фото паспорта, я роздрукував копію і так потрапив додому», – продовжив Сергій.
За словами чоловіка, вже подумували над тим, щоб переїхати з рідного міста, бо щоденне добирання на роботу ставало все небезпечнішим. Проте остаточну крапку у прийнятті цього рішення поставив, як не дивно, кум Сергія.
«Якось він підійшов до мене і почав сипати погрози, мовляв, я маю проукраїнську позицію. «Ти ж дивися…» – попередив. Тому ми з дружиною зібрали речі і вирушили до Польщі», – каже Сергій.
За кордоном подружжя пробуло недовго – кілька місяців. Проте пощастило знайти нових друзів, однодумців. З одним товаришем Сергій навіть відкрив агенцію з працевлаштування в Польщі. Але хотілося в Україну. Тож у березні 2015-го року вже переїхали до Сум. Знайшли квартиру, перевезли з Донеччини батьків. Життя потроху налагоджувалося.
Про те, що почалася повномасштабна війна, Сергій дізнався з телефонного дзвінка. Десь о четвертій ранку 24 лютого зателефонував земляк, з яким років чотири не спілкувався. Потім увімкнув телевізор, зайшов в інтернет… Тікати ми не збиралися. Бачили, що містом їздять поодинокі бетеери. Колони окупантів стояли десь на околицях Сум. Серед місцевих була паніка: багато хто намагався виїхати з міста, але була інформація про розстріли цивільних автівок, – поділився спогадами про ті дні чоловік. – Десь на другий-третій тиждень після вторгнення рашистів потрібна була допомога товаришу-військовому. На рацію та інше обладнання збирав разом з друзями, підключилися й знайомі з-за кордону. Після того як допомогли одному, звернувся інший. І так все закрутилося… Спочатку речами була забита квартира, нині ж для них виділили цілий офіс».
Сьогодні волонтерський центр Сергія співпрацює з благодійниками з Німеччини, Швейцарії, інших країн. Нещодавно передали близько двох тонн лікарської допомоги, зарядні станції. Тричі Сергій Окунь був на Донеччині, відвозив військовим необхідні речі. Він з товаришем їде туди, коли вартість замовлень перевищує 300-350 тисяч гривень. Решту замовлень передають іншими волонтерами або поштою. «Наші хлопці потребували і потребують різних речей: бензопил, сокир, рацій, тепловізорів, квадрокоптерів тощо. Нещодавно передали бійцям 109-ої бригади легковий автомобіль. Вже замовили тепловізор, дозбируємо на безпілотник», – каже Сергій.
Під час однієї з поїздок чоловік заїхав у рідне місто. Розповідає, що майже нікого зі знайомих не зустрів. Не було часу.
«Лише запам’яталася картина: у місті добре чути канонади, раз за разом добряче гахкає, а на вулиці преспокійно бавляться діти, граються м’ячем… Життя триває. До всього, на жаль, звикаєш», – завершив розмову Сергій Окунь.
