На кінець березня 2022-го у Городенківського театру «Сучасник», що на Івано-Франківщині, була запланована вистава «Притрафунки вуйка Міся». Утім її автор, засновник і керівник театру, а за сумісництвом – режисер, постановник, костюмер, декоратор й виконавець головних ролей Роман Дронюк у перші дні повномасштабного вторгнення таки впросився, наполегливо оббиваючи військкоматівські пороги, боронити країну. Не хотіли брати – інвалід по зору. Керовані прищепленим з пелюшок глибоким непідробним патріотизмом, так само вчинили ще двоє із трьох братів чоловіка. Володимир, тільки-но дізнавшись про орківську навалу, одразу ж залишив прибуткову роботу у Польщі й, врешті діставшись (30 кілометрів шляху навіть долаючи пішки), не завітавши додому, подався до військкомату. Маючи трьох неповнолітніх донечок, до лав ЗСУ приєднався й інший брат – Мирослав.
Тож на початку березня знаний в Україні й за її межами письменник, активний громадський діяч, залишивши на дружину майже пів сотні вуликів, великий розкішний сад й чималу господарку, вже був у складі 17-го окремого батальйону радіоелектронної боротьби Повітряних сил ЗСУ. «Відтоді як у нас розбомбили їдальню, – каже чоловік, – кухарем міг бути лише військовий. Оскільки готувати й кулінарити люблю змалку, тим паче мама – кухар за фахом, бабуся на весіллях готувала, пройшов курси військового кухаря». Варити боєць призвичаївся і у відносно нормальних, і у зовсім екстремальних умовах, на три десятки й на три сотні побратимів. Ніколи не обмежувався традиційними, завжди старався приємно здивувати хлопців вишуканими стравами.
Вам також може сподобатися
З початком війни муза талановитого митця якось не так звично й сміливо давала про себе знати: фронтові дороги на кіно не схожі. Хоч до того часу творчість лауреата премій Леся Мартовича й Павла Глазового, як мовиться, бурлила ключем. Особливої популярності, після циклу поезій та новел, набула серія «Притрафунків вуйка Міся» – короткі бувальщини, висмикнуті з реального життя, написані колоритним покутським діалектом, що за короткий час склали майже десяток книг, наклади яких доводилося дозамовляти по кілька разів. Поштовхом до написання таких гумористичних пригод стала власна бувальщина. Якось в слизоту подався із Новоселівки до Городенки. Заледве не впавши зо двадцять разів, описав пригоди сільського вуйка, який поїхав до райцентру за тютюном. Опублікував на своїй сторінці у фейсбуці. Придибенція стала так стрімко поширюватися й обростати схвальними лайками, що довелося створювати групу. Відтоді ледь не щодня обрамлював у гумор діяння й бездіяльність влади, проблеми, пригоди, мрії простого люду. Група майже миттєво сягнула 147 тисяч читачів. А книжки, що виходили друком одна за одною, розкуповувалися миттєво.
Звикаючи до воєнних буднів, око гумориста й в армії стало вихоплювати ситуації, коли, як жартує, «знайшли кругле – котять квадратове». Тож пригоди вуйка Міся продовжилися крізь призму служби, війни, а також ставлення люду до цих подій, мобілізації й таке інше. Отже, цей проєкт – направду безкінечний, бо переконаний: гумор – це те, що нині підіймає український дух.
Через півтора року служби ветеран повернувся додому. Відтоді абсолютно всі кошти, виручені від вистав улюбленого на Франківщині «Сучасника», йдуть на підтримку ЗСУ. І своїм побратимам, і у підрозділи братів, які досі боронять Україну, й тим, хто звертається із запитами, закуповують необхідну недешеву провізію.
У мирний час Роман Дронюк десятки разів грав на сцені ролі Степана Бандери, Романа Шухевича, багатьох знакових для України історичних персонажів… Дух справжнього свободолюбства вселився в цю навдивовижу творчу особистість з самого малку. Римувати став років з восьми. Згодом його вірші стали дійсно вартими уваги, їх друкували в газетах. Учасник чи не всіх шкільних і гуртків палацу творчості, а надто театральних, він перейняв від батька вміння грати на гітарі й баяні. По закінченні школи вступив до Рівненського державного гуманітарного університету на режисуру. Перспективного талановитого юнака тоді ж узяли до Коломийського театру. Завантаження змусило актора-початківця з другого курсу перевестися на заочну фору. «По закінченні вишу я ще деякий час працював у Коломиї, – розповідає, – але фактична відсутність зарплат у сфері культури спонукнула до заробітчанського хліба». Поїздивши Україною й закордонням, після одруження влаштувався завклубом у селі обраниці – Новоселівці. Пізніше працював методистом у райвідділі культури.
Нестримне бажання творити й нести в маси прекрасне таки своє взяло: у 2008-му році, незважаючи на відмовляння скептиків, створив театр «Сучасник» при Городенківському районному палаці культури. Акторів-аматорів обирав-гуртував із працівників культури й освіти, талановитих учнів, навіть директору стадіону роль знайшлася. Ставив класику на сучасний манер. Осучаснював драми й комедії. Писав власні постановки. Якщо на першу прем’єру прийшло близько сотні глядачів, то починаючи з другої, зал на 600 місць традиційно переповнений, як і просторе фойє. «Якщо комедію поставити простіше й легше, навіть у плані підбирання костюмів, то, наприклад, ставлячи Стефаника, треба уже дотриматися й стилю вбрання, й епохи. Серед усього іншого у творчості «Сучасника» приваблює глядача географія, яка шириться всією Україною, особливий витончений акцент та місцевий колорит.
«У сорокових роках наші тати, діди били цю російську погань, аж вона лапті губила, але не добили, – каже вуйко Місь. – Тепер випала така доля й нам, і ми мусимо вже ту нечисть добити, щоб наші внуки і правнуки цього не робили!»
Починали із встановлених скриньок на вході й на виході. Зібрані кошти витрачали на декорації, костюми, транспорт для артистів, адже все частіше почали запрошувати на гастролі. Нині у творчому доробку самородків «Сучасника», на чолі з талановитим керівником, режисером, постановником, костюмером, актором, чимало вистав, що стали візитівкою театру й полюбилися українцям. А ось скриньки слугують виключно для потреб наших Захисників. І, слід зазначити, назбирувати-заробляти вдається чимало. Зупинятися «Сучасники» не збираються аж до Перемоги.
