«Він був найкращим чоловіком, найкращим татом, найкращим сином та братом – саме так про коханого, який віддав життя за рідну землю, каже його дружина Ольга. – Він був справжнім. Таким, на кого завжди можна було покластися. Надійним. Рішучим. І дуже добрим. Цілим всесвітом для усієї нашої родини».
Він народився 23 вересня 1975 року в селі Залужжя, що на півночі Хмельниччини. Після строкової служби працював трактористом у місцевому сільгосптоваристві. Після одруження з Ольгою, яка жила в сусідньому селі, якийсь час мешкали в Києві, де Руслан Сергійович знайшов роботу. «Трохи поїв і заробітчанського хліба за кордоном, – розповіла дружина. – А в 2006 році ми повернулися до села. Доглядали господарство, обробляли землю, працювали».
У щасливому шлюбі народилося троє синів. Нині Артему 19. Він навчається в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Сімнадцятирічний Ярослав здобуває фах автослюсаря, а Марку невдовзі має виповнитися вісім.
«24 лютого 2022 року чоловік одним з перших пішов до військкомату. Маючи за спиною службу в армії та певний досвід, ніс службу в ТЦК. Тож два з половиною роки служив неподалік дому. Адже на вихованні мали трьох неповнолітніх дітей. А коли старшому виповнилося 18, у вересні 2024 року перевели у 128 бригаду. Після військового навчання та злагодження у частині потрапив на Запорізький напрямок. Хоча не любив говорити про службу, якось зізнався, що має бути водієм при протиповітряній обороні. Але на перше бойове завдання відправився звичайним піхотинцем».
Востаннє Ольга розмовляла з чоловіком торік 30 листопада. Попереджав, що на зв’язок не виходитиме певний час. «Про всяк випадок дав контакт побратима, – пригадує дружина. – Я чекала, хвилювалася, молилася. І 14 грудня отримала повідомлення від його товариша, що хлопці йдуть змінювати попередників на позиції. Минуло кілька днів – тиша. Побратим нічого не повідомляв. Як пізніше виявилося – не міг і не мав права. Розумію його. Надав контакти взводного. А той зателефонував 18 грудня і почав говорити про Руслана в минулому часі. Я заборонила йому…»
Близько трьох місяців Захисник вважався зниклим безвісти. Щодня Ольга молилася, щоб лише змогла поховати рідного…
Від бойових товаришів дружині потроху вдалося зібрати інформацію. Ту позицію, де був її чоловік, зрівняли з землею. З дрона дивилися – не бачили жодного тіла. Туди важко було підійти – дуже близько до ворога. Захисник, безпосередній учасник подій, повідомив Ользі, що бачив, як відстрілювався її чоловік і як у нього поцілив ворожий дрон. Руслан загинув миттєво – удар припав у голову. Поховали Героя 15 березня 2025 року в рідному селі.
«Я дуже вдячна побратимам, яким вдалося забрати тіло. Воно було під землею. Напевне тому і збереглося. Впізнавала чоловіка по фото з Запорізького моргу. А ще – по хрестику на ланцюжку. Але розуміла: мине якийсь час і можуть з’явитися сумніви. Тому попросила провести експертизу ДНК. Підтвердження отримала аж в кінці липня цього року».
Сили жити далі та рухатися вперед дають жінці рідні, друзі, куми, які допомогли буквально встати з ліжка. Але особлива її сила – у дітях. Сини – її підтримка і опора. Артем за характером дуже схожий на тата. На Ярослава нині покладається найбільше справ по дому і господарству. А Марк подорослішав не за віком.
«У Марка з Русланом був особливо тісний зв’язок, – каже мама. – Адже коли росли старші діти, чоловік більшість часу працював, був далеко від дому. Коли ж народився меншенький, він був постійно поруч – мав нічні зміни, а вдень бавив синочка. Ми всі дуже любили разом відпочивати на природі, Руслан – ловити рибу. У 2022-му посадили великий сад – мріяли вирощувати фундук. Тепер от не знаю, чи впораємося… Чоловік часто говорив: «Оля, ви маєте жити». За це він і віддав життя».
…Марку про те, що татка вже нема, Ольга наважилася сказати лише перед похованням. Знала, що йому буде чи не найважче. Хлопчик досі розмовляє з його світлиною, ділиться новинами, мріями… І вчиться зростати справжнім чоловіком і патріотом, яким був його тато.
