Новий дім Світлана Гречаник із донечками знайшли на Вінниччині, у селі Агрономічному. Жінка працює за фахом – педагогом. Старша Валерія навчається в другому класі, а молодша Даринка відвідує дитсадок. Їхня історія почалася колись за понад тисячу кілометрів від Поділля. Там вона і закінчилася у перший же день повномасштабного вторгнення рашистів на нашу землю…
«Ми з чоловіком з села Кучерівка, розташованого за чотири кілометри від кордону з росією, – вкотре перегортає сторінки минулого жінка. – Олексій здобув фах слюсаря, а після служби в армії вирішив продовжити військову кар’єру. Вагався між прикордонником та рятувальником. І все ж обрав останнє. З пожежника-рятувальника дослужився до командира відділення».
Вам також може сподобатися
На фото: “Тепер мене любитимуть три жінки”, сказав Олексій, коли взяв на руки молодшу новонароджену донечку. Фото з домашнього архіву.
Світлана з Олексієм одружилися у 2016 році. Чоловік сам заробив на весілля та обручку. Дуже піклувався про свою сім’ю. Про роботу розповідав далеко не все, бо знав, що дружина дуже хвилюється за нього. Згодом переїхали у Глухів. «Частина, в якій служив Олексій, розташовувалася в селищі Есмань. Він завжди давав знати, коли був на місці. Любив швидкість, був дуже оперативним, ніколи не сидів на місці. Мріяв про власну станцію техобслуговування. Захоплювався машинами. Не було жодної, на якій би він не вмів їздити. Робота по змінах залишала чимало вільного часу, тож щоб не сидіти без діла, разом з батьком взяли в оренду близько 30 гектарів землі, вирощували зернові. Він все і скрізь встигав, ще й сім’ї приділяв увагу. Олексій був надзвичайно розчулений, коли вперше взяв на руки нашу донечку, а коли невдовзі довідався, що буде ще одна – спочатку трохи розгубився. Але дуже скоро розцвів усмішкою. Сказав: «Тепер мене будуть любити аж три жінки!» – пригадує ті щасливі миті Світлана.
На фото: Олексій Гречаник посмертно нагороджений орденами «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За оборону України». Фото з домашнього архіву.
24 лютого 2022 року сім’я з дітьми гостювала в батьків у рідному селі. Там нічого не було ні чутно, ні видно. Олексію зателефонували з частини, сказали негайно прибути. «Перед цим у них мала бути якась перевірка, типу навчань чи тренувань. Він так і подумав – певно, почалася. Але вже з роботи повідомив нам страшну новину: росіяни прорвали кордон і взяли наших хлопців у полон – почалася війна. Сказав, щоб ми збиралися, що приїде по нас і заховає… А поки отримав наказ евакуювати техніку ДСНС. Попросив не телефонувати йому, сам набере. Але я не втрималася. О 6.55 набрала. Він взяв слухавку: «Да, Свєт…» І тут я почула постріли. Олексій уже не відповідав. Я набирала знову і знову – лише гудки. Тоді зателефонувала одному з водіїв. А він заспокоїв, мовляв, не хвилюйся: Олексій на своєму авто поїхав перевірити трасу. Чи безпечно їхати нашій техніці».
Спочатку дружину запевняли, що все добре. А з 12-ї дня вже ніхто не брав слухавки. Олексія Гречаника знайшли його тато та тато Світлани. Обхідними шляхами, затим пішки вони дісталися до дороги і побачили його машину. У ній потім нарахували три десятки отворів від куль. Сам чоловік лежав у полі, куди його відволокли окупанти. У нього стріляли з двох боків, пробили ребра, пальці… Шансів вижити не було жодного, як пізніше повідомили медики. Олексій був у цивільному одягу, на цивільному авто, без зброї. Лише кепка ДСНС вказувала на те, що був рятувальником…
Додому тіло несли на руках. Спочатку відвезли в Глухів. А поховали 26 лютого в рідному селі. Світлана досі про це шкодує, бо населений пункт рашисти стирають з лиця землі, там майже не залишилося жителів. Тож провідати могилу коханого вона не має можливості.
31 березня Олексію виповнилося 29 років. Його війна закінчилася, ледь розпочавшись. Страшна новина про смерть чоловіка спочатку зламала Світлану. Її знайшла мама посеред рейваху. Вона лежала знесилена. А на ній – чотирирічна Валерія і трирічна Дарина. У кімнаті Світлана розтрощила все, що тоді потрапило під руки.
«Донечки пройшли крізь чималі випробування: ночівлі в підвалах, життя без світла та звичних смаколиків, моїх істерик… А коли якось вночі я почула, як Валерія крізь сон просить: «Мамочко, не плач», – я зрозуміла, що роблю щось не те, – розповідає жінка. – У травні почали обстрілювати село, і ми повернулися спочатку до Глухова, затим виїхали на Київщину. Півтора року ми прожили в Німеччині. І наче складалося все непогано, діти почали розуміти і говорити німецькою, але я знала: якщо вони підуть там у школу, то дороги назад в Україну нам не буде. Тож прийняла рішення – повертатися».
До липня 2025 року донечки знали, що тато – Герой. Що він полетів на ракеті на небо їх захищати. Але, дорослішаючи, починали ставити багато запитань. І Світлані довелося все розказати. «Для молодшої це було надто болючим відкриттям, – каже вона. – Вона плакала і казала, що це неправда, що не вірить мені. А Валерія наче вже раніше щось відчувала, просто обійняла мене і з її очей котилися сльози…» Відтоді у родини, яка оселилася на Вінниччині, склалася традиція: раз на тиждень відкривати ноутбук і дивитися фото, відео з татом. На жаль, донечки пам’ятають його саме по них. Адже були ще надто маленькими, щоб зберегти живі спогади. Ще в Німеччині Валерія і Дарина захопилися танцями. Продовжують займатися ними донині. Всі свої перемоги вони присвячують єдиному і найкращому – татові.
