Аліна Литвиненко з доньками-двійнятами Марійкою та Анею мешкають нині в Івано-Франківську. Після того як їхнє рідне місто Пологи на Запоріжжі окупувала росія, сім’я переїхала до Дніпра. Проте, коли дівчата втратили чоловіка та батька (розвідник 93-ї бригади «Холодний Яр» Сергій Литвиненко загинув 14 квітня 2022 року), вони перебралися до Запоріжжя, адже саме там поховали Сергія.
«У жовтні минулого року, – пригадує Аліна, – Запоріжжя жорстоко бомбили. Було дуже страшно, росіяни обстрілювали будинки по периметру, влучали в сусідні споруди. Тоді над ранок мені здалось, що це кінець. І вирішила, що час виїжджати. У цей момент мені написав побратим чоловіка і порадив їхати в Івано-Франківськ. Для мене це стало вирішальним. Спочатку ми переїхали в Шешори Косівського району. Там неймовірні краєвиди, проте було важко призвичаїтися до життя в селі. Дітям потрібні гуртки, освіта, тому ми обрали Івано-Франківськ. Зовсім про це не шкодую. Місто мені подобається, проте не можу сказати, що ми з доньками повністю адаптувалися до життя тут. А все через Сергієву загибель. Дуже важко морально. Ми живемо від дня до вечора, не маємо ні мрій, ні планів. Ми ще не пережили цю втрату, лише вчимося жити без чоловіка і тата. Для мене плакати щодня – це такий же ритуал, як вмитися чи почистити зуби. Спочатку це дуже втомлювало, а зараз я вже не чекаю, що стане легше, бо усвідомила, що легше не стане. Це частина мого життя, і я це прийняла…»
Вам також може сподобатися
Єдиною мрією, каже жінка, є Перемога і щоб живим повернувся брат Сергія, котрий нині захищає Україну від росіян. Вони, до речі, також двійнята. Аліна з ним дуже близька, підтримують одне одного спілкуванням. Сергій дуже любить своїх племінниць, і це взаємно.
Ідеальний тато
Аліна та Сергій рано стали батьками. Коли їхні ровесники ходили на дискотеки, вони вже у візочках возили двох крихіток – Марію та Анну.
«Ми познайомилися ще в школі, – розповідає Аліна. – Сергій молодший за мене на три роки. Якось на шкільному святі він випадково наступив мені на ногу. Потім написав мені в соціальних мережах, перше побачення, кохання… Коли у нас з’явилися дівчатка, чоловік навчався в училищі, я – в університеті. Ростити одразу двох дітей важко, але зараз, озираючись назад, розумію, що так, ті часи здавалися складними, проте ми були безмежно щасливі! З дітьми нам допомагали дідусі, бабусі, родичі… А Сергій як справжній чоловік повноцінно розділяв зі мною батьківські обов’язки. Я могла залишити на нього дівчат у будь-якому віці – від кількох місяців до кількох років. Він чудово дбав про доньок – умів нагодувати, одягти, розважити».
Сергій Литвиненко у 2016 році, коли йому виповнилося лише 19, пішов добровільно захищати країну. Це було його власне рішення. Спочатку служив у 53-й бригаді, потім перейшов до 93-ї. Він свідомо прийняв рішення стати розвідником. Спочатку був механіком-водієм, потім вирішив перекваліфікуватися. Армія та побратими, за словами Аліни, були для нього на першому місці. Навіть під час відпустки постійно був на зв’язку з ними, жив армією. Дуже цікавився тактикою, стратегією, це була справа його життя.
Сергій був ідеальним чоловіком і татом для дітей, зізнається Аліна.
Але й у процес виховання та життя своїх дівчат був залучений повністю – знав про них все до дрібниць.
«Здавалося, під час відпустки йому треба відпочити, а насправді, коли Сергій був вдома, відпочивала я, – каже Аліна. – Сергій повністю переймав домашні обов’язки. Вкладав дівчат спати, лягав поряд, чухав їм спинки… Він був ідеальним чоловіком для мене і татом для дітей. Ми однаково уявляли наше спільне майбутнє, будували плани…»
«Для мене важливо, щоб жило його ім’я і пам’ять про нього»
«Наша допомога армії, – розповідає Аліна Литвиненко, – почалася з того, що хлопці, з якими працював Сергій, збирали кошти на автомобіль. Це було через кілька місяців після Сергієвої загибелі. Мені якраз у ті дні прийшла його остання зарплата – близько 100 тисяч гривень. Я над тими грошима дуже плакала, було не по собі, бо гроші надійшли, а людини немає. Не розуміла, як їх витратити, адже це його останні зароблені гроші. Вони невидимою ниткою пов’язували мене з Сергієм живим. Наступного дня я побачила в інтернеті інформацію, що хлопці збирають на авто. І всі ті гроші їм відправила. Таким був старт волонтерської діяльності. Далі були маленькі донати – 500, 100 гривень. А потім у мене виникла ідея створення фонду імені Сергія. Бо насправді допомагаю не так я і не своїми силами. Це кошти, зароблені моїм чоловіком і лише ним. Тому вирішила, що фонд має бути іменним. Я стовідсотково знаю, що Сергій не лише був би не проти, а й двома рукам «за» те, що я саме так розпоряджаюся цими грошима. Для мене важливо, щоб жило його ім’я і пам’ять про нього. Адже людина помирає двічі – вперше фізично і вдруге – коли про неї забувають. А ми про таких як Сергій забувати просто не маємо права. Сьогодні його немає з нами, але пам’ять про нього жива».
Аліна розповідає, що волонтерська діяльність – це її вклад в майбутню Перемогу. І називає Перемогу України для себе особисто помстою – помстою за чоловіка, за відібране ворогом його молоде життя, за відібраного в доньок тата, за розрізане назавжди навпіл серце…
«Ми допомагаємо не лише побратимам Сергія, – каже Аліна, – в різних бригадах багато знайомих. І коли вони звертаються, а ми маємо змогу допомогти, то ніколи не відмовляємо, адже робимо одну справу на всіх. Хоча в пріоритеті, звісно, назавжди 93-я бригада, де служив Сергій, і 55-а, де служить нині його брат».
Дитяча допомога
За прикладом мами захотіли допомагати татовим побратимам і всім, хто продовжує його святу справу захисту України, й доньки загиблого героя. Дев’ятирічні Марія та Анна – творчі дівчатка, їм подобається різноманітне рукоділля. Відтак знайомі та родичі, знаючи схильність дітей до творчості, дарують речі, з цим пов’язані: набори для виготовлення мила, бомбочок для ванни… Одним з подарунків був набір, щоб самотужки створити свічку. Мама Аліна лише контролювала процес безпеки, щоб діти, до прикладу, не обпеклися, а решту вони все зробили самі. І вирішили виготовлені власноруч свічки продавати, а грошима підсобляти військовим. Так Анна та Марія Литвиненки продовжують справу свого тата, живого в їхній пам’яті та найщасливіших дитячих спогадах. Справу захисту рідної країни, але не на полі бою з ворогом, а підтримуючи тих, хто з цим ворогом нещадно б’ється.
Ірина ЛЬВОВ.
