Родина Олександра Чуловського до великої війни мало чим відрізнялася від тисяч інших сімей в Україні. Жили, працювали, раділи успіхам дітей, мріяли про онуків… Старша сестра Олександра поїхала з рідного села Михайлівки, що на Херсонщині, до Кривого Рогу. Там мешкала зі своєю сім’єю. Тато, Володимир Броніславович, після багатьох років за кермом вантажівки, якою перевозив силу-силенну вантажів і по нашій країні, і за кордон, разом з дружиною, Валентиною Яківною, обробляли землю. Всього мали близько 12 гектарів родинних паїв. Сіяли пшеницю, соняшник, ячмінь. Та й у домашньому господарстві клопотів вистачало: тримали птицю, доглядали сад, город.
Вам також може сподобатися
«Фермерством спочатку я зайнявся, – розповідає Олександр. – Це було у 2009 році. А коли тато вийшов на пенсію, став мені допомагати. Купили вантажівку, щоб мати чим урожай з полів возити. І свій, і односельчанам підсобляли. Комбайн та іншу техніку орендували. Згодом ми разом з дружиною Людмилою поїхали за кордон працювати, а батько з мамою залишилися господарювати. 23 лютого 2024 року ми якраз повернулися з чергових заробітків. Я мав побути кілька діб та й назад повертатися. Привіз додому Людмилу, бо скоро мала народжувати. Проте вже вдосвіта зрозумів, що подорож доведеться відкласти».
Чоловік пригадує, як над хатою зі страшенним гуркотом і ревом летіли ворожі ракети, як було чути вибухи та глухі розриви. Вранці на сімейній нараді вирішили, що нікуди їхати ніхто не буде. Сподівалися, що все це жахіття ненадовго і що в Михайлівці буде безпечніше. З Кривого Рогу приїхала сестра з родиною. Але на початку березня рашистські окупанти вже були в селі. «Через місяць батько зміг вивезти сестру та її сім’ю до Кривого Рогу та повернутися назад, – продовжує Олександр. – Через деякий час вони виїхали до Польщі, а в їхній квартирі поселилися ми з дружиною. Попри вмовляння рашистів не виїжджати та народжувати в Бериславі, ми не хотіли залишатися в окупації. Поля ми не могли обробляти – скрізь стояла ворожа техніка, місцеві ходили з опущеними головами. Хворих та вагітних ще випускали через Воронцовку, тож 18 квітня ми змогли звідти вибратися. А 1 травня Людмила народила донечку Ангелінку».
У місті також не було спокійно – час від часу відбувались прильоти. Кілька разів навіть гахнуло недалеко від будинку, де жило подружжя з маленькою дитиною.
«Ми просили батьків, щоб теж виїжджали. Проте вони навідріз відмовлялися, мовляв, вдома все їхніми руками побудоване, як його лишати, – вдався у спогади чоловік. – І магазин лише раз на тиждень там працював. Давали по буханцю чи два у руки. Вони до останнього сподівалися, що скоро прийдуть наші і цей жах закінчиться. Тато не боявся окупантів, показував, що їм тут не раді. Коли запитали, чи буде голосувати за росію, відповів, що їм і в Україні добре. А якось на блокпосту у нього рашисти хотіли «стрільнути» цигарки, то він сказав, що нехай путін їм дає. На Великдень тато приїхав до нас, щоб закупити продукти, ліки, деяке обладнання. І для себе, і для людей, які не могли ніде дістати необхідних товарів. Вже повертався назад – не пропустили. Кілька днів намагався прорватися, ночував в різних селах. Нарешті спробував проїхати степовою дорогою, але її перегородили буряти. Запитали, куди їде. Сказав, що додому. І зі словами «ти нєправильно єдєш», забрали».
Через кілька днів дружині приволокли поламану машину, з якої окупанти позабирали все, крім ліків. А про Володимира Броніславовича – жодної інформації. Куди тільки не телефонували рідні, не писали, не зверталися… Думали, що десь в Новій Каховці утримують, потім вже гадали, що неживий. Просили віддати тіло.
Чоловіки, які потрапили в полон денеерівців, просили їх застрелити…
«Десь у червні нам стало відомо, що він живий. Через 93 дні після затримання, на початку серпня, тато прийшов додому, – каже Олександр. – Змучений, блідий, маломовний. Він мав 40 кілограмів ваги, а до полону – близько 70… На всі наші запитання відповідав: «Навіщо воно вам треба?» І продовжував мовчати. Як виявилося, його та ще десятьох земляків утримували в Біляївській школі. Це недалеко від нашого дому. Про полон стало відомо від ще одного чоловіка, який разом з татом був у тій кімнатці на шість квадратних метрів. Пити їм дали лише на п’ятий день. Тож щоб не померти від спраги, розібрали батареї та пили звідти рідину. Їсти давали помиї. Одного закатували. З людей знущалися місцеві, які підтримували окупантів. Навіть росіяни дивувалися цій жорстокості. Деякі рашисти не розуміли, навіщо нашого тата там утримують, і навіть одного разу збиралися відпустити, але перевертні не відпустили. Зі спогадів одного з ув’язнених – вони просили, щоб їх застрелили».
Якось в кімнату з полоненими зайшов росіянин і повідомив Володимиру Броніславовичу, що в нього народилася онучка. Відтоді чоловік жив лише надією побачити рідне малятко.
Після повернення чоловік мало нагадував себе колишнього. Погіршала координація рухів, його колотило, ночами кидався, кричав, часто просто ставав і ходив… Забути жахіття не давали й окупанти – привозили прямо під ворота гуманітарку та змушували її брати. Ця «допомога» для родини була настільки гидотною, що всю згодовували своїм собакам та котам.
«Після звільнення частини Херсонщини 7 жовтня він приїхав до нас в Кривий Ріг, – пригадує син. – Сказав нам «Привіт» і – до Ангелінки. А коли вперше взяв її на руки – заплакав. Скільки ж накопичилося в його змученій душі… Відтоді він став час від часу до нас навідуватися. З Польщі повернулася і Людмила, всі жили поруч. Я запрошував його на футбольні матчі, адже тато дуже любив цю гру й мені з дитинства привив це хобі. Об’їздили з ним колись чи не всю Україну. Тож і зараз він трохи розслаблявся, коли дивився гру. А усмішка з’являлася на його старечих вустах, лишень коли бачив Ангелінку».
Серце Володимира Броніславовича зупинилося 1 лютого 2023 року. Хоча до полону він ніколи на нього не скаржився. Чоловік упав прямо на порозі рідної оселі… Вочевидь людина, яка все життя чесно працювала, трудилася на рідній землі та нікому не робила зла, не змогла пережити ті душевні рани, які завдали іуди-земляки та окупанти. Рашисти не залишили його у спокої, навіть коли рідні проводжали в останню дорогу. Якраз тоді, як тіло опустили в яму, на кладовище прилетів снаряд. Олександр і товариш тата отримали серйозні поранення й кілька місяців лікували рани.
«Кілька днів тому нам стало відомо, що наша хата повністю згоріла під час чергових обстрілів ворогів, – із сумом мовить чоловік. – Але де б я не жив, що б не робив, після нашої Перемоги я таки відбудую нашу оселю. Бо там пройшли найщасливіші роки дитинства і юності, почався шлях у доросле життя. І цього вже ніхто в нас не відбере».
Після смерті чоловіка Валентина Яківна переїхала до дітей у Кривий Ріг. Часто бавиться з онучкою. Разом переглядають фотографії та відео, на яких є Володимир Броніславович. І Ангелінка так тішиться цими кадрами, промовляє та усміхається до дідуся. Як і він колись дарував їй хоч і недовге, але таке щире та рідне тепло свого зболеного серця…
