«Саша був дуже доброю, веселою людиною. Безвідмовним, якщо хтось просив про допомогу. Можна сказати, він мене вибавив, поки батьки-колгоспники були постійно на роботі», – розповіла сестра Світлана Кухтенко.
Він народився 20 квітня 1977 року у Глухові на Сумщині. З дитинства батьки привчили любити рідну землю, природу… Обожнював коней, часто бував на колгоспній конюшні. А коли прийшов час обирати професію, продовжив сімейну традицію та став хліборобом.
Вам також може сподобатися
До повномасштабного вторгнення Олександр Лебедєв працював у місцевому ТОВ «Велетень» комбайнером-трактористом, механізатором. Любив техніку, ремонтував її, розбирався у механізмах. А у вільний час захоплювався риболовлею. З дружиною Тамарою виховували двох донечок. На початок великої війни їм було 16 і 13 років.
На фото: «Мій чоловік дуже любив свою країну, сім’ю. В перші дні повномасштабної війни вступив до лав ЗСУ добровольцем. Він вважав, що це його обов’язок», каже Тамара Лебедєва.
«З перших днів брат записався до місцевої тероборони. Про військовий обов’язок знав не з чужих слів – свого часу проходив строкову службу в Бердянську. Спочатку чергували, готували запалювальні суміші, облаштовували захисні укріплення. Але згодом пішов до військкомату та став до лав ЗСУ. Мав позивний «Птиця», – каже сестра. За словами Світлани, Олександр проходив навчання на Сумщині, затим у складі 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців потрапив на Вугледарський напрямок Донеччини.
«Його бойовий шлях тривав лише близько місяця. Як розповів нам командир, 25 лютого під час евакуації поранених, в якій брав участь брат, рашисти почали мінометний обстріл. Тоді Саша отримав поранення, несумісні з життям…» – поділилася болем, що досі не вщухає, сестра.
Поховали Захисника в рідному Глухові 7 березня. Молодшому сержанту Олександру Лебедєву у квітні цього року мало б виповнитися 49 років… «Це дуже важка втрата для всіх нас. Особливо для мами Ніни Іванівни. Нині її дуже підтримують невістка з онучками, наша родина. У Саші було так багато планів на життя. Він загалом був мрійником, генератором ідей. Дуже хотів машину – придбав і може років шість встиг поїздити… Хотів подорожувати з сім’єю. Мали теплі спогади про мандрівки Карпатами, відпочинок на морі… Казав, коли закінчиться війна, хоче купити будиночок біля моря і переїхати туди з родиною», – поділилася спогадами Світлана Кухтенко. На жаль, життя, мрії і надії рідних обірвала жорстока війна.
