Коли звучить сигнал тривоги, військові, зрозуміло, покидають частину. У ці моменти Тетяна Павлюк, старший солдат, діловод 3-ої окремої танкової Залізної бригади, незмінно їде на синову могилу. Та й без сирен відвідує вона його щоднини. Буває, що по кілька разів, віднаходячи слушні нагоди, підбираючи вільні хвилинки.
Приносить квіти й улюблені смаколики. Усе розповість. Наплачеться досхочу. Й щоразу вкотре шукатиме причини, запитуючи у себе, у Всевишнього, у Всесвіту: як так, чому? Може, тому, що позивний у дитини був «Архангел»? Може, треба було все ж якось втримати, не пустити? Може, може, може…
Вам також може сподобатися
…6 грудня 2022-го її Ярику, наймолодшому з трьох синів, виповнилося б двадцять. За сталою традицією взірцевої родини мав бути щедро накритий стіл, обов’язково з ананасовим салатом, який так любив іменинник. Утім… свічки на тортові задув вітер на його могилі. 11 травня – рік, як страшна звістка назавжди розбила батьківські серця, позбавила родину права на щастя. А 15-го в останню путь юного Героя російсько-української війни Ярослава Білоуса провела уся Ярмолинеччина.
Замовив форму, але вдягнути не встиг
Ярослав був дуже схожий на неньку, у них був неймовірно тісний зв’язок. Змалку брав участь у всіх домашніх справах, їздив з батьками-підприємцями на базар, на закупки.
«Навіть якщо вночі їхатимете, мене збудіть», – наполягав хлопець. Залюблений у футбол, незмінний воротар місцевої команди, він часто повертався з різноманітних змагань та турнірів з перемогами. Дуже любив тварин. Навіть з передової надіслав рідним світлину з руденьким кошеням. Був дуже справедливим й надмірно любив людей. Поступався стареньким місцем в автобусі, завжди приходив на допомогу. «Якось я сиділа біля сина на могилі, підійшла жінка з букетом, – втирає сльозу з вицвілих очей осиротіла ненька. – «Ваш син свого часу врятував мою доньку. Якби не він, її б згвалтували». Ми й не знали про цей випадок».
11 травня – рік, як Ярослав Білоус поповнив небесний стрій
Ярик пішов в армію у квітні 21-го, служив у Президентському полку. Повномасштабне вторгнення внесло у долю юного строковика свої корективи: виконував бойові завдання на Сумщині, згодом – на Харківщині.
«Ярик телефонував мені щодня, – ятрять болючі спогади. – Ми на той момент були у Чехії на заробітках. А як зовсім не було змоги у нього говорити, то він скидав мені «плюс» – все добре. 5 травня ми повернулися додому: пригнали Ярику автомобіль. 9-го розмитнювали його у Вінниці. «Ви б ще у Маріуполь приїхали», – ремствував син, бо дуже за нас хвилювався. Він був категорично проти, щоб ми поверталися в Україну, все стверджував, що скаже, коли нам їхати». Того ж дня Ярослав запитав маму, який у нього розмір одягу, й попросив скинути на карточку гроші, бо замовляв собі форму покращеного зразка. Одягнути вже її не встиг. А увечері 10 травня, ніби щось передчуваючи, розмовляв по телефону особливо довго, просив матір, щоб обійшла його кімнату, милувався нею по відеозв’язку. Заскочив у Харкові в метро до знайомої, залишив їй свій шеврон, пробитий кулею, що застрягла у бронежилеті. Сказав: «На пам’ять».
11 травня у питомнику Дергачівського району на Харківщині Ярослав Білоус разом із побратимами потрапив під ворожий мінометний обстріл…
«Одразу після Перемоги найперше я обов’язково поїду на місце останнього подиху моєї дитини, – планує Тетяна. – Я б летіла туди вже — не пускають».
В кожному військовому сина шукала
Спочатку не вірила. А коли його привезли додому, хотіла не просто кричати на весь світ, хотілося той світ перевертати. Вона будь-що мусить помститися усім причетним, вона повинна самотужки розстріляти усіх винних. Не мають права жити ті, хто позбавив життя такої світлої дитини. Так вирішила і… пішла до військкомату. Сини, Олександр й Вадим (старший, до слова, теж служить, постійно у гарячих точках), усіляко відмовляли неньку, наполягали опанувати емоції, яка ж бо з неї військова. Та й Ярик, впевнені, волів би, щоб вона цього не робила. А чоловік, офіцер поліції на пенсії, нічого не сказав, він розумів: її не переконати.
У червні виповниться рік, як Тетяна служить. Трьох грамот удостоїлася за цей період.
«Якби я не пішла служити, я б уже не жила, – констатує. – Без найменшого остраху піду на передову, я мушу бути там, у мене там дитина загинула».
У кожному військовому Тетяна Петрівна шукала сина.
«У Саліма, до прикладу, Ярикові руки, – ніяк не знайдуть стримку сльози. – Я навмисно дивилася лише на них, не підіймаючи вгору очей. Я цим жила. Ми з ним дуже товаришували. Уже й він поїхав у район (так називають місця бойових дій військові – прим. авт.). Я благословляю цих хлопчиків у відрядження, як рідних дітей, я молюся за кожного з них, я прошу їх: «Мстіться за Ярика», пишіть на боєприпасах, що це оркам за нього».
Тепер прийде лише у снах
Тетяна Павлюк їздила у Київ. Там їй вручили синів орден «За мужність». Посмертно. Вулицю у рідному селищі назвали ім’ям Ярослава Білоуса. Але син ніколи не пройдеться тією вулицею, не приведе дружину, не порадує батьків онуками. «Ну чого ж хоч дитинки він нам не лишив?» – зводить руки до неба.
Мати приїздить до сина щодня
Коли телефонував з війни Вадиму, брату, казав: «Повернуся з війни, одружуся. Будемо з тобою і нашими обраницями подорожувати. А ще я вирішив: обов’язково стану далекобійником». Може, тому, що на передовій хлопець кермував вантажівкою. А доля вирішила інакше. Чи то не доля? То війна! То війна обірвала перспективне життя на самісінькому його світанку, перекресливши плани і мрії. То війна назавжди одягла на неньчину голову чорну хустину, позбавивши права на щастя. То війна довічно розучила усміхатися батька, залишивши лише яскраві спогади про кровинку. То вона, проклята, залишила братів без брата, а друзів без справжнього друга.
