«Вже кілька років, як придбала полотно і бісер, щоб вишити весільні рушники обом своїм синам. Пів одного лише встигла. Бо то свекруха злягла, то Василик безвісти зник, то Андрійка в почесний полон вивели. Оббивання порогів всеможливих служб, листи, чекання відповідей, акції, постійні поїздки до столиці, в Женеву… Фрагменти останків нібито Василика. Кофта з його шевроном, яка, погодьтеся, ні про що не свідчить. Чекання результатів ДНК. Співпадіння. Похорон, після нього – сповіщення від одного з волонтерів, що наш Василь живий, бо він бачив його у полоні. Добилися тоді повторного уже найбільш деталізованого ДНК. Тривале виснажливе чекання. Знову співпадіння… Втім, серцем відчуваю – він живий. Просто треба набратися терпіння й дочекатися. Тим більше шансів нині більше, бо обміни почастішали. А Андрійко, Богу дякувати, перед самим Новим роком нарешті повернувся з полону. Тож треба сідати за рушники. Зі світлими помислами й думками. Аби в моїх хлопців були щасливі сімейні життя», – ділиться 46-річна Олеся Безрук із Полтавщини. Скільки кіл пекла довелося пройти-звідати цій сильній жінці – відомо лише Богу. Вона ж зізнається, що просто не мала права розклеїтися чи опустити руки, бо їх з чоловіком потребували в найскрутніші часи їхні сини. Вона на відстані мусила акумулювати в них свою силу і міць, бо, запевняє, у сильних духом мам сильні духом діти.
Найщасливіші миті
Вам також може сподобатися
Зростаючи у мальовничому селі Оболонь, що на Полтавщині, єдина донечка працьовитих електрика й кухарки, охоче навчалася геть усьому. Найбільше полюбляла з ненькою готувати, співаючи при цьому вкраїнських пісень. А ще – вишивати, в’язати, шити… Утім, не без усмішки зізнається, в дитинстві була таки вредною, непосидючою й трішки хитрою.
Здобувши фах швачки й трішки пропрацювавши на заводі «Ворскла» Олеся повернулася до батьків у рідне село з маленьким Василиком. Тут поєднала свою долю із синовим тезкою. Небавом лелека подарував щасливому подружжю Андрійка.
«Сини такі між собою різні, – щасливий блиск стирає тугу у вицвілих від горя материнських очах, коли розповідає про дитинство-юність найдорожчих. – Василик – дуже спокійний, неквапний, ніколи не розсердився. Андрійко ж – навпаки – гіперактивний. Все у нього горить. Швидкий, шебутний. Всі дивувалися, коли три роки поспіль в молодшій школі за власною ініціативою відвідував гурток з бісероплетіння. Так йому це подобалося! Обидва наші хлопці – сміливі, справедливі, розсудливі, чесні, щирі й напрочуд добрі.
Василик
Василь мріяв будь-що стати токарем. Може, від вітчима, який зумів замінити батька, передалася любов до техніки. В єдиному ВПУ в краї, Кременчуцькому, яке оголосило набір на токарів, в кінці вступної кампанії оголосили: групу з цієї спеціальності набрати не вдалося. Тож запропонували вчитися на маляра чи автослюсаря. «Вже буквально за кілька днів до початку навчального року мій колега розповів, що здобував освіту токаря у Лубнах, – розповідає Олеся Олексіївна. – Тож поставила сина перед фактом, що їдемо завтра туди. «Але ж як, мамо, – не йняв віри. – Документи подані, квартира знята». «Мрії повинні збуватися!» – відповіла йому, бо зростаючи в буремні дев’яності, знала, як важливо вчитися там, де хочеться, а не там, куди дозволяють фінансові спроможності, вірніше, їх відсутність, батьків. Утім й там група не набралася. «Не популярна серед молоді професія», – констатували. Навчаючись на маляра, хлопець активно підробляв. Затим працевлаштувався трактористом. «Я підписав контракт», – поставив рідних перед фактом в 19-му двадцятирічний юнак.
В складі 17-ої окремої важкої механізованої Криворізької бригади відповідальний водій-механік тривало гнав ворога з Донецького напрямку. «Його, закоханого у військову справу й перспективного, доволі часто відправляли на навчання, – гордиться ненька. – Не одну нагороду має. Пригадую, приїхав у відпустку з гарним таким нагрудним хрестом. Розповідав, що лише троє з бригади їх на злагодженнях отримали. Він так любив ті танки, що навіть під час відпустки у танчики грав й все батькові хвалився, які то класні механізми»… Справжній чоловік ніколи не розповідав рідним ні подробиць війни, тоді АТО, ні локацій. Лиш по приїзду міг прохопитися, де були.
Василь вважається загиблим.
Андрійко
Непосида Андрій змалку бачив себе в промисловому машинобудуванні. «Щось не дзвонять тобі, сину», – запитала ненька в абітурієнта Київського політехнічного інституту. «Вчора телефонували, – відповів. – Сказали, що я пройшов на платну форму навчання, то я відмовився». І хоч як запевняли-переймалися батьки, що вчинив неправильно, адже потягнули б те навчання, бо ж і працюють обидвоє, й господарство чимале держать, змінити щось було вже пізно.
Хлопець пішов до армії. Розподілили до лав 12-ої бригади оперативного призначення Національної Гвардії України. Служив в Маріуполі. У квітні 22-го мав закінчити строкову службу.
Війна
Василь зо чотири доби вже не виходив на зв’язок. Батьки терпляче чекали. Таке траплялося: на позиції ж бо завжди йшли без телефонів.
«Нічому не вірте! Все під контролем!» – бадьорий голос Андрія на трішки оговтав батьків того фатального для всіх українців лютневого світанку.
І почався для найрідніших справжній фільм жахів, тільки з усією родиною в ролях. Моніторили-вистежували все, що відбувається у Маріуполі – там Андрій, де ж Василь – лише приблизно здогадувалися.
Як же раділи, що Василь врешті вийшов на зв’язок, запевнив, що все добре, лиш «трішки поколошматили».
Наприкінці березня підрозділ Василя прийняв нерівний бій. Вперше за всі свої воєнні дороги хлопець зізнався батькам, що то було пекло. Втікали танки і піхота. Їм з екіпажем кілька разів доводилося прориватися крізь всешквальний вогонь, аби забрати-врятувати всіх своїх. За проявлену тоді мужність, оборонця представили до чергової вагомої нагороди… Втім її забирали вже батьки.
Після лікування у шпиталі Василь десять днів побув вдома. «Зостанься, сину, – благала 10 квітня 22-го, коли знову рушав на нуль. – Ти вже стільки навоювався. Контузій вже он стільки». «Ти що, мам?» – як завше спокійно, але переконливо.
14 квітня батьки чули сина востаннє. Тоді ще скинули на карточку кошти, бо виїхав за покупками, а дорогою хлопці дозамовлення зробили.
16 квітня ошелешило сповіщення: їхній Василик вважається зниклим безвісти. Боже, що вони лиш не робили, куди не звертались.
Андрію не завжди вдавалося подзвонити, тож скинутий плюсик був найочікуванішим щоднини. «Я писала йому раз по раз, – гортає сторінки прожитого Олеся. – 16 травня він, певно знайшовши вільну хвильку й піймавши зв’язок, прочитав мої повідомлення, як мовиться, гуртом. Запевнив, що все добре, міцно всіх обіймає і любить».
Коли вже трубив світ про почесний полон, дивилися всі відео звідтіля. Впродовж п’яти днів не відривали погляди від моніторів. Андрія не побачили. 25 травня подзвонили із Червоного Хреста.
А потім Андрію вдавалося періодично виходити на зв’язок з рідними. З Оленівки. «Ми аж тепер дізналися, що аби впродовж двох хвилин почути рідних, полонені цілий день не отримували хліба, – зітхає ненька. – Ковтали, бідні, лиш ту ще киплячу прозору юшку, на вживання якої виділяли півтори хвилини…. Я в ту коротесеньку телефонну розмову старалася вкласти всі події, що сталися-відбулися вдома. Втім з 20 вересня того ж 22-го Адрієвого голосу ми не чули».
Пекло
Вона залишила роботу, бо треба було тижнями перебувати у столиці. Згрупувалися із рідними таких ж полонених. І діяли. Цілодобово і щосекундно. Без права на істерики, втому чи безсилля. МВС, СБУ, Міністерство оборони, координаційний штаб, адміністрація Президента… Та, яка впродовж життя далеко не їздила, добралася і до Женеви, й до представництва ООН, і до представника Папи Римського. Не було дверей, в які не постукали, не було організацій, в які не звернулися… «Ми не могли надіятися на слідчих, бо це у мене двоє синів, у них таких десятки, – констатує всередині вщент зболена, зовні ж – ніби з найміцнішої криці жінка. – Коли усвідомлювали, що, попри обіцяні три місяці почесного полону, хлопців не те, що не міняють, за них забули, організовували мирні мітинги, акції нагадування, автопробіги…».
Наприкінці вересня 2022 року батьків сповістили, що на полі бою знайдено фрагменти останків двох тіл. На одному з них Василева флізка з іменним шевроном. «І що? – сміливо й твердо вірячи, що син живий, запитувала слідчого. – Якщо якийсь бурят скинув свій мокрий светр і натомість одягнув синів, хіба це щось означає. А фото останків? Нічого вони не доводять.
Місяці виснажливого чекання на результати ДНК. «Вони вже мертві, все одно не розбіжаться», – чули на прохання пришвидшити процес. У березні 23-го тест безжально засвідчив 99,9 відсотка збігу. Вже після того, як тіло похоронили, з рідними зв’язався один з волонтерів і запевнив, що перебував разом з їхнім Василиком у полоні. «З новою силою стали, так би мовити, рити землю, – констатує жінка. – Добилися навіть проведення мітохондріального геному днк, що успадковується лише по материнській лінії. Буквально нещодавно та теж показала співпадіння. …Їх тоді у танку було троє. Ми спілкувалися з одним з них. Він розповів, що вони витягли Васю з танку, що вони втрьох бігли до посадки крізь небачений шквальний вогонь. Здавалося, що тоді стріляли з неба, з землі, і навіть з-під неї. А коли він прийшов до тями – нікого вже не було. Розумієте, тіл не було. А збіги? Війна, хаос, на жаль, багато останків, фрагментів. Могли ж помилитися. Ми точно знаєм: наш Василик живий, і ми чекаєм його додому. Я досі в Київстарі продовжую термін дії його сімкарти. Прийде ж, дзвонитиме з номера, до якого звик, у нього ж там всі номери в телефонній книзі».
Пів мрії вже збулось
«Завдяки групам, дівчатам, з якими познайомилася у них, добиваючись звільнення Андрія, знала повністю весь алгоритм дій, куди звертатися, що робити, – веде далі співрозмовниця, – хоча було чимало нюансів, які дізналася самотужки ще з першої звістки про зникнення Василя. Тому, коли отримала звістку після похорону, що старший син живий, діяла за алгоритмом пошуку молодшого. І парадокс: завдяки старшому добилася обміну молодшого. Принесла довідку про загибель брата».
Того грудневого дня 2024 року щось відчувала. Дивно, стільки часу пройшло, а в той день відчула чіткесенько. Йдучи плести сітки, попросила чоловіка бути на зв’язку. Невідомий номер висвітився на вайберському додатку ввечері. Як же забилися серця, яким нестримним потоком нарешті полився з батьківських очей невикричаний біль, коли побачили на екрані свого Андрія. «Не плачте. Бачте, я ж не плачу», – почули й мужньо втамували сльози.
Вранці поїхали до сина в реабілітаційний центр. Лиш тоді дізнався брат, що похоронили Васю…
Нині Андрій поступово втягується у цивільне життя, адже вдома не був відколи провели до армії. Проходить лікарів – не покращив здоров’я полон. Опановує нові спеціальності. Спілкується з полоненими, яких обмінюють. Питає, чи не бачили його на три роки старшого брата.
Андрій насолоджується перебуванням в рідній домівці
…Коли більше року тому Олеся з такими ж, як сама, з тими, кому найфатальнішими в світі сповіщеннями, без наркозу вирвали серця, поїхала у тур, що їх для матерів і дружин загиблих і полонених організовує знана волонтерка й громадська діячка Оксана Левкова, відчула врешті за багато часу, що все ж є люди, яким може відкрити душу, не вдягаючи маску мужності. Вони зрозуміють. Бо проживають те ж саме. Пані Оксана ж, окрім проживання, харчування, позитивних емоцій, психологічних розвантажень, у коротких турах, коштом охочих небайдужих організовує кожній з учасниць невеличкі презенти. Олеся Безрук вирішила й сама подарувати невеличкі сюрпризи матерям і дружинам. «Закупила оптом чаї, доглядову косметику, – розповідає, – зв’язалася з Оксаною, якій направду виходить трішки повертати таких, як я, до життя, й сказала, що хочу передати, аби вручила учасницям одного з турів. Так, звісно, я їх не знаю, але крізь сотні кілометрів відчуваю їхній біль. І дуже хочу, аби вони відчули: я поряд, я розумію. А це, повірте, так важливо».
Вона активно була скрізь
