«Я знаю, як це – чекати з фронту. Як це – вірити, молитись, сподіватися. Бо три з половиною роки чекала сина з війни, два з них – із самого пекла, з-під Бахмута. По нім побачила і зрозуміла, хоч по-чоловічому мужньо завжди запевняв, що все добре, як важко нашим Захисникам, як не проходить біль від втрати друзів, як не вистачає бодай клаптика дому у холодних промерзлих лісах, які нещадно прострілюються ворогом», – ділиться 59-річна Людмила Новикова з села Погреби, що на Київській Броварщині.
На самісіньке 8 березня 2022 року її Михайло доєднався до лав ЗСУ. Маючи за плечами строкову службу в артилерійських військах, водій в цивільному житті, справжній чоловік не зміг всидіти вдома, тож сам, як багато тоді, подався до військкомату.
Вам також може сподобатися
Людмила Миколаївна, хвилюючись, знаходила відраду в приготуванні сину домашньої їжі. Так було легше. Так хотіла, щоб він там відчував підтримку, щоб розумів, що тут його чекають. «Щоб пахнуло домом, – зізнається берегиня. – Бо ж спали на металі в тих зимових лісах».
Обсяги приготовленого з кожним разом збільшувалися якось само собою: хотілося нагодувати усіх побратимів. Тож першими, так би мовити, підопічними стали оборонці 26 окремої артилерійської бригади. Випікала пиріжки і кекси, смажила млинці.
Варто зазначити, що чимало жителів Зазимської громади з перших днів війни, надто повномасштабного вторгнення, відповідально й невтомно стали допомагати війську. Хтось особно, хтось родинами, хтось, об’єднуючись в групи, організації, волонтерські осередки. Тож і сітки тут плетуть, й свічки заливають, й необхідне закуповують, збирають, віднаходять. Серед них і команда «Допомагаємо разом», яку організувала Світлана Бруєва. Тож з кінця 2023-го Людмила Новикова приєдналася до небайдужих патріотів-земляків. Бо ж гуртом, як мовиться, й батька легше бити: в нашому випадку – брата, що виявився ворогом.
У великій дружній родині волонтерів за покликанням кожен, щоб організованіше й продуктивніше працювати, має свої місію, функції й обов’язки. Людмила, до прикладу, продовжила свою кулінарну справу, так би мовити, очолила кухню й щотижня стала відвозити приготовані власні й землячками смаколики до шпиталю. «Вісім моїх сусідок, яким нині за 65, фактично всенька вулиця, об’єдналися для цієї потрібної справи, – розповідає співбесідниця. – Кожна готує в себе вдома, потрібні інгредієнти закуповуючи власним коштом. Щоправда, отець Олександр завжди старається підсобити борошном, цукром. Буває, земляки яйцями підсоблять… Окрім продукції, на шпиталь за організовані донати закуповуємо пелюшки, серветки, засоби особистої гігієни».
Привезене-зібране, приготоване віддають медпрацівниці. Кажуть, і хлопців бояться травмувати, адже навряд тим хочеться спілкування й, грубо кажучи, позування, та й направду, важко знову і знову осягати материнським серцем біль цих понівечених поранених дітей.
На запитання, скільки ж коштів йде з сімейного бюджету і скільки бодай приблизно пиріжків відправила нашим Захисникам, волонтерка за покликанням лиш усміхається: «А хто ж таке рахує? Гроші – то папірці. Життя Захисників і наша Перемога – головне. Пиріжків теж не обліковувала. От, до прикладу, вчора сусідка стушкувала капусти, я 100-120 пиріжків спекла. А ще кекси… Дівчата ж мої по два відерця налисників з сиром і м’ясом тим часом приготували. І так щотижня обов’язково. За вчора й сьогодні ми з чоловіком перекрутили й поскладали у відеречка 64 кілограми сала, що привіз один військовий. Частину відправили, частину сьогодні завезе мій Микола. Ви б знали, який він у мене енерджайзер: усюди встигає, скрізь підсобить, поїде, привезе, відвезе. А ще волонтерка Оксана з командою «Люди – Титани» щотижня відвозить евакуаційним бригадам простирадла, білизну, подушки, одяг. Олена ж Ткаченко збирає необхідні потрібності на передову, як-от мішки, цвяхи, інструменти…. Тож моя хвіртка не зачиняється ніколи: небайдужі земляки все зносять мені. Я сортую, пакую й віддаю дівчатам. От нещодавно вже було порожньо: усе повідправляли, дівчата кинули клич – знову в мене забарикадована кухня. Дуже багато людей відгукуються, навіть зі столиці везуть».
А ще Людмила з такими ж вправними господинями Жанною Фисун, Анною Мозговою, Світланою Морозовою почасти готують ексклюзивну продукцію на благодійні ярмарки, що їх проводить громада на підтримку ЗСУ.
Поки жінка сором’язливо і скромно, не вважаючи свою безперервну роботу чимось особливим, розповідала мені про свій вклад, вірніше, про необхідний обов’язок кожного українця допомагати фронту, хто не на фронті, її сина оперували. «Внаслідок травми у зоні бойових дій суттєві проблеми з правим плечем, – розповідає. – Це вже друге хірургічне втручання. Сподіваємося, все буде добре».
Підтримує бджілку-трудівницю не лише чоловік, а й уся родина. Бо ж виховали з Миколою Тарасовичем двійко синів, гордяться трьома внуками й внучкою. Задля яких, власне, й наближають Перемогу.
