Вам також може сподобатися
У Вовчанську на Харківщині, що за кілометрів вісім від російського кордону, минуло дитинство і юність Ірини Вікторівни. Після школи вона вивчилася на перукаря, а трудовий шлях розпочала у 1996 році. Крім того, поєднувала роботу з мережевим маркетингом, пропонувала клієнтам косметику, адже їй подобалося робити жінок красивими.
Найголовніші в житті Ірини Вікторівни – її діти. Скільки турботи, тепла, уваги приділяла й продовжує приділяти найріднішим мати. Заради них залишила роботу, щоб завжди бути поруч. Жінка пережила страшну трагедію, коли під колесами потяга загинув її первісток, якому на той час було лише одинадцять… Родину забезпечував тато, який
працював на підприємстві з виготовлення меблів. Крім того, Ірина стригла знайомих, котрі зверталися до неї, продовжувала розвивати своє хобі. Чимало роботи було вдома. Попри те, що мешкали у квартирі, тримали город.
«24 лютого 2022 року під ранок мені написала подруга, що почалася війна, – пригадує Ірина. – А в переддень син мені казав, що щось не те коїться, що, мабуть, буде війна. Я заперечувала, мовляв, не може такого бути. Аж ось у вікні побачили якусь заграву, десь щось вибухало… Ми всі були шоковані, не знали що робити, що збирати, до чого готуватися».
У перший же день повномасштабного вторгнення у Вовчанську з’явилися рашисти. Жінка згадує, що вони їхали на танках, іншій техніці. Раз по раз щось вибухало, тож ніч родина вирішила перебути у підвалі санстанції, що неподалік їхнього будинку. Там зібралося три родини. Стільців на всіх не вистачало, тож спали на них по черзі. Хтось розмістився на своїх клунках, хтось просто стояв. Намучившись, Холодні вирішили: якщо ситуація з обстрілами буде більш-менш, залишаться вдома, бо обладнаних укриттів у місті не було, а отак терпіти впівока сил не вистачить. Проте ще кілька ночей вимушені були провести у підвалі дитсадка, там хоч полежати можна було. «Постійно над нашими головами щось літало, – продовжує Ірина. – З часом не стало світла, інтернету. Ми були наче у вакуумі – не розуміли, що довкола відбувається. Коли комусь вдавалося дізнатися новини, неодмінно ділився ними з іншими. Ми думали про те, щоб виїхати з міста, однак вже не було жодної можливості».
Про часи окупації жінка не дуже любить згадувати. Надто хвилювалася за дітей. 19-річний Владислав на той час був учнем коледжу, на навчання більше не ходив, бо не хотів отримувати документи про його закінчення чужою мовою.
«Донька Олександра якраз закінчувала восьмий клас, – каже Ірина. – Нас зібрала директорка школи і сказала: якщо діти не будуть ходити на уроки, з батьками відповідні органи будуть проводити «бесіди». Але донька трохи походила і не захотіла більше там вчитися. Вона боялася відвідувати навчальний заклад».
Жити поруч з ворогом родині довелося до 12 вересня, допоки рідне місто не звільнили українські війська. Проте відтоді обстріли тільки посилилися. Рашисти гатили по місту чим тільки могли. Тож родина змушена була переховуватися у підвалі знайомих, що вже виїхали. «Бувало, варимо їсти, аж тут летить, – розповідає Ірина Вікторівна. – Все покидаємо і ховаємося. Якщо пощастить раз на день поїсти – це добре, а два – вже чудово. Продукти намагалися «розтягувати», щоб вистачило хоч на два тижні. Добре, що з власної городини закрутки змогли приготувати».
У холодному підвалі трохи вже облаштувалися, проте, коли лили дощі, з його стелі текло струмками. Родина Холодних з бабусею і дідусем у такі дні й ночі всі збиралися в одному більш-менш сухому кутку. Діти часто хворіли… «Виїхати з міста довго не могли, – продовжує розповідь пані Ірина. – Спочатку просили гроші за це. І по дві, і по шість тисяч гривень за людину. А в нас не було таких сум. 24 вересня волонтери попередили, що приїдуть за нами. Але мали лише 22 місця і просили із собою брати мінімум речей, бо було багато людей. Тож покинули ми Вовчанськ з двома сумками і пакетиком. Нас доставили у селище Гути на Харківщині. Зустріли дуже добре, будинок дали. Тутешні мешканці принесли меблі, речі, продукти. А місцева влада допомогла з побутовою технікою. Маємо електричну духовку,
мультиварку, мініхолодильник, пральну машину, повербанк та інші необхідні речі. Ми навіть не очікували такої уваги та сприяння, такої людяності».
Діти змогли продовжити навчання. Владислав поновився у коледжі, довчився, отримав диплом. А цьогоріч він успішно склав іспити та вступив на бюджет у Харківський національний педагогічний університет на факультет філології. Він з 13 років пише вірші, зокрема патріотичні, а ще – вирішив продовжити справу своїх дідуся й бабусі, які викладали в школі українську мову та літературу, історію України. Олександра ж дев’ятий клас закінчила в місцевій школі, проте десятий знову розпочала у своїй – онлайн.
Мати зізналася, що діти її дуже підтримували, особливо син. Заспокоював, казав, що все буде Україна, що ми обов’язково переможемо. Проте бували моменти, коли й вони плакали. Особливо під час обстрілів. А ще – коли дізналися про смерть бабусі, яка залишилася у Вовчанську. «Це моя перша свекруха. Вона не змогла з нами виїхати. А
жила у знайомої, бо в її квартирі через вибиті вікна не можна було зимувати. 21 січня о 5.45 на
подвір’я прилетів перший снаряд. А другий поцілив якраз у кімнату, де вона спала, – згадує жінка ті страшні події. –
Ми тоді побачили в інтернеті наслідки обстрілу й впізнали хату… Але навіть не змогли поїхати і похоронити її через постійні обстріли. Ніхто не зміг. Лише через два місяці її тіло вдалося поховати. А вона наче відчувала, просила мене раніше, щоб не приїжджала, що це небезпечно, і казала, що дуже боїться, що нікому буде її поховати».
Родина дуже мріє повернутися у рідне місто, своє житло. Нині все позаростало, скрізь – порожнеча. Деякі вулиці, ринок, багато будівель, місць, до болю знайомих і рідних стерто з лиця землі. Але Ірина впевнена – все відбудують, відмиють, відновлять. Лише не можна повернути людей… «Ніколи не думала, що нам доведеться залишати свою
домівку. Війна змінила нас всіх. Ми вже по-іншому сприймаємо життя, події довкола», – підсумувала Ірина.
