Дружна родина Стріховецької гімназії, що в Солобковецькій територіальній громаді на Поділлі, не втомлюється підтримувати наших захисників, адже переконані: наближення Перемоги – справа кожнісінького свідомого українця.
І хоч директор освітнього закладу Микола Гаврилюк скромно запевняє, що нічого особливого вони не роблять, що їхня допомога – лиш крапля у морі. Але, погодьмося, лише сукупністю маленьких краплиночок сповнюються навіть океани. До того ж їхня крапля – внесок у Перемогу – таки вагома.
Вам також може сподобатися
З перших днів повномасштабного вторгнення Микола Іванович власною автівкою відвозив гарячі обіди бійцям, які з’їхалися з усіх-усюд до військових частин, що розташовувалися в одній із сусідніх громад. Перше, друге й третє протягом двох тижнів щоднини готували вправні кухарка гімназії Валентина Гаврилюк, її помічниця Людмила Євстафієва, а також медична працівниця Олеся Коростіль сотням тих, хто в перші дні пішов захищати Україну. Продукти брали зі шкільних залишків, адже учні перейшли на дистанційну форму навчання, також зносили небайдужі селяни. Допомагали місцеві підприємці. У стріховецькому магазині організували збір коштів, адже солдати потребували теплого одягу, ліків й іншого. «Лиш цигарок принципово не купували, – пригадує Микола Іванович, – ми за те, щоб воїни вели зоровий спосіб життя».
Одразу взялися плести сітки: з основою підсобила сільська рада. «А одягу на відрізки місцеві позносили стільки, що можна було секонд-хенд відкривати», – жартує директор гімназії. Передані на фронт сітки, виготовлені у Стріховецькому освітньому закладі, уже давно вимірюються сотнями. Навчилися уже ці невтомні «павучки», щоб їхні роботи й сезону відповідали, й неважкі були, й плетіння нормальне мали, й не промокали. Лише за останній місяць півтора десятка сіток стандартного розміру 4 на 5 метрів поїхало від цієї шкільної родини на позиції. Колектив направду невеличкий, 65 учнів, 14 педагогів й технічний персонал. Тож плетуть нині сітки й виготовляють окопні свічки не лише на уроках трудового навчання, а й на перервах та в позаурочний час.
Наступним кроком стала консервація. Готували гречані тушкованки з м’ясом. Крупою забезпечували місцеві підприємці, м’ясо купували. У школі кухарка, її помічниця й техпрацівники – Оксана Антонюк, Наталя Фурда, Нюся Бодай, Григорій Мартонюк – все готували й розкладали у банки. А вже їх, закатані, розбирали по домівках ті, у кого є автоклав. Зокрема й директор школи. За раз закривали понад сотню тушкованок. «Добрих з 15 закладок зробили, – констатує Микола Іванович. – Статистики, звісно, не ведемо. Кому вона потрібна?»
У шкільній їдальні пекли домашнє печиво для ЗСУ. Зносили смаколики, закрутки, овочі й фрукти небайдужі сільчани. Забирали усю провізію волонтери. Не раз проводили шкільні ярмарки, виручені на яких кошти перекидали на рахунки чи то волонтерів, яких знають, чи своїм землякам, які захищають Україну.
При школі діє гурток «Юний пасічник». Тож не раз відправляли мед Захисникам. А також юні пасічники реалізовували мед на місцевому базарі і виручені кошти перераховували військовим землякам.
Нещодавно знову придбали 100 кілограмів парафіну (50 – за вчительський кошт, решта – вкотре допомогли місцеві підприємці й небайдужі мешканці громади). 200 уже зроблених з нього окопних свічок відвіз днями директор до Кам’янця- Подільського. Звідти організація «Перлина Поділля» доставить на передову. Стільки ж виготовлять найближчим часом. Про відпочинок поки й не мріють. Все буде після Перемоги!
Не оминула, на жаль, цю школу й трагедія. Цьогорічного 20 січня на фасаді закладу відкрили меморіальну дошку випускнику. Саме цього дня Роману Бузінському мало б виповнитися 29, проте… З 18 квітня 2022 року юнак вважався безвісти зниклим в місті Рубіжне Луганської області. Довгих 17 місяців вірили в диво рідні й усі, хто його знав. 26 вересня 2023 Герой знайшов вічний спочинок у рідному селі.
Аби цих дошок було якомога менше, аби поверталися до рідних живими наші Захисники й Захисниці, й надалі волонтеритиме, плестиме сітки, виготовлятиме окопні свічки й пектиме печиво оця хоч маленька, втім дружна й невтомна родина. «Звісно, що ми продовжуватимемо допомагати нашому війську аж до Перемоги, – констатує Микола Гаврилюк, син якого, до слова, теж служить в ЗСУ. – Все неодмінно буде Україна!».
