Стрітення — одне з найбільших свят у церковному році. Відзначають його на 40-й день після Різдва. Щороку Стрітення Господнє випадає 2 лютого. Цього дня у храмах освячують свічки та воду. Про історію та суть свята ми поспілкувалися з священниками – митрофорним протоієреєм Львівської єпархії Православної церкви України Михайлом Садовським та ректором Інституту богословських наук Непорочної Діви Марії Кам’янець-Подільської дієцезії Римо-католицької церкви в Україні Олегом Жаруком.
– Яка подія лягла в основу свята Стрітення?
Вам також може сподобатися
Отець Олег Жарук:
– Свято Господнього Стрітення християни почали святкувати в Єрусалимі в другій половині IV століття. Його джерело – це подія, описана в Євангелії від Луки. Згідно з законом Мойсея, Йосиф та Марія на 40-й день після народження первістка – Ісуса принесли його до Єрусалимського храму, щоб посвятити Богу, а мати мала скласти жертву за своє очищення. Саме слово «стрітення» означає зустріч. Саме у єрусалимському храмі відбулася зустріч Старого Завіту (в особі праведного Симеона та пророчиці Анни) з Новим Завітом — немовлям Ісусом. Симеон назвав Ісуса «Світлом на просвіту народів». Саме ці слова стали ключовими для символіки свята.
– У чому полягає суть свята?
Отець Михайло Садовський:
– Стрітення часто сприймають як «тихе» свято — без гучних обрядів, без драматичних біблійних подій, без очевидної урочистості. Свічки, храм, зимове світло, кілька знайомих слів зі служби. Але за цією зовнішньою простотою ховається одна з найглибших тем не лише християнства, а й людського життя загалом — тема зустрічі. Насамперед, Стрітення – це зустріч поколінь. Симеон — символ людини, яка довго чекала. Його чекання не було пасивним: воно вимагало терпіння, вірності, здатності не розчаруватися в часі. І ось він зустрічає Немовля — щось крихке, тихе, на перший погляд незначне. У сучасному світі ми рідко віримо в такі зустрічі. Нам здається, що важливе має бути гучним, яскравим. Ми шукаємо сенси в нових технологіях, швидких змінах, сильних емоціях. Але Стрітення нагадує: справжнє може прийти тихо. І не завжди в тій формі, якої ми очікуємо. Це також зустріч поколінь: старість і дитинство, досвід і надія, пам’ять і майбутнє. У час, коли суспільство часто розірване між «старими» й «молодими», це нагадування особливо важливе: без діалогу між поколіннями немає повноти життя. Для Симеона ця зустріч стала завершенням шляху. Він може спокійно відійти, бо побачив те, заради чого жив. Для сучасної людини Стрітення ставить незручне питання: з чим ми живемо? Чого чекаємо? Яку зустріч вважаємо справді важливою? Віра сьогодні часто сприймається як набір правил або культурна спадщина. Але Стрітення повертає до її суті — до особистого досвіду. Не «я знаю», а «я зустрів». Не «мені пояснили», а «мене торкнулося». Це свято не про тріумф, а про впізнавання. Про здатність побачити сенс у звичайному. Про уважність до моменту, який може змінити все.
– Яке значення стрітенської свічки?
Отець Михайло Садовський:
– Стрітення відзначають узимку — в період, коли дні ще короткі, а холод не відступив. І саме тому в центрі свята — світло. Свічка на Стрітення – не просто традиція. Це символ внутрішнього світла, яке людина тримає, навіть коли навколо темно. У сучасному контексті це звучить майже виклично. Ми живемо в епоху втоми: інформаційної, емоційної, моральної. Війни, кризи, невизначеність майбутнього — все це поступово гасить внутрішній вогонь. І Стрітення не обіцяє, що темрява зникне миттєво. Воно говорить інше: світло можливе навіть тоді, коли зима ще триває.
– Чому стрітенські свічки ще називають громничними?
Отець Олег Жарук:
– Традиція освячення свічок з’явилася приблизно в X столітті. Свічка символізує самого Христа — Світло Світу, яке розсіює темряву гріха. В Україні, Литві та Польщі ці свічки називають громничними, а саме свято має ще іншу назву — Матері Божої Громничної. Назва «Громнична» підкреслює роль Марії як Заступниці. Ця назва також поєднує в собі обряд посвячення свічок як символ молитовного захисту від «громів» (блискавок) та негоди.
– Часто ми вважаємо стрітенську свічку «оберегом».
Отець Олег Жарук:
– З богословської точки зору термін «оберіг» є некоректним, оскільки він межує з магічним мисленням. Церква розглядає освячену свічку як знак, через який ми просимо Божого благословення та захисту. Силу має не віск чи гніт, а віра людини та заступництво Церкви. Свічка — це видимий знак нашої довіри Богу, а не автономний магічний предмет. Запалювання свічки під час грози, бурі чи особистих «життєвих штормів» — це давня і добра християнська традиція. А поєднання запалення свічки із молитвою нагадує нам, що Бог поруч навіть у найтемніші часи. Вона допомагає вгамувати страх і зосередитися на молитві про захист. Це не «пульт керування погодою», а прохання до Творця про милосердя та благодать.
Отець Михайло Садовський:
– Справді, у народній традиції стрітенська свічка часто сприймається як оберіг. Її зберігають «на чорний день», запалюють під час бурі, хвороби чи великого страху, ставлять біля ікон у хвилини тривоги. Але якщо дивитися глибше, це не магічні предмети. Це знаки внутрішнього стану людини, її віри й пам’яті про зустріч. Стрітенська свічка з’являється в той момент, коли Церква говорить про Христа як Світло. Світло тут — не ефект і не зовнішній блиск. Це тиха, рівна присутність, яка не осліплює, але дозволяє бачити. Коли людина запалює стрітенську свічку, вона ніби визнає: темрява існує – у світі, в домі, в серці. Але темрява не є остаточною. Полум’я маленьке, крихке, його легко загасити — і саме тому воно таке чесне. Воно не обіцяє швидких рішень, але нагадує про напрямок. Найбільша небезпека стрітенських символів — перетворити їх на магію. Очікувати, що свічка «сама захистить», а вода «автоматично допоможе». Але їхній сенс інший. Вони працюють не замість людини, а разом з нею. Свічка не замінює рішення — вона допомагає побачити шлях. Вода не скасовує відповідальність — вона нагадує про потребу оновлення. Це мова символів, які говорять із людиною тоді, коли вона готова слухати.
«У сучасному житті стрітенська свічка стає знаком внутрішньої дисципліни, уміння не роздмухувати страх. Уміння берегти в собі те світло, яке не видно одразу, але без якого неможливо пройти», – каже отець Михайло Садовський.
– Як правильно використовувати та що робити зі старими свічками?
Отець Олег Жарук:
– Свічку запалюють під час молитви у важкі хвилини (хвороба, небезпека, душевний неспокій) або коли в домі помирає людина (як символ світла вічного життя). Освячені речі не можна викидати у смітник. Якщо у вас залишилася стара свічка, її варто просто допалити під час молитви. Якщо свічка пошкоджена і не горить, її можна закопати в землю в місці, де ніхто не ходить (наприклад, під деревом у саду), або віддати до храму на спалення. Остання практика більш популярна.
– На Стрітення у храмах освячують ще й воду.
Отець Михайло Садовський:
– Стрітенська вода освячується без зовнішньої урочистості. Вона не має гучного богословського акценту, як вода на Водохреща. Її сила — у тиші. У здатності бути поруч, а не напоказ. Вода завжди означає життя, очищення, початок. Але стрітенська вода — це ще й нагадування про довіру. Її беруть не для демонстрації, а для внутрішньої потреби. Її п’ють у хворобі, нею кроплять дім, коли в ньому важко дихати — не фізично, а духовно. У сучасному контексті стрітенська вода говорить про потребу очищення не лише тіла, а й уваги. Ми живемо в надлишку інформації, емоцій, слів. Вода стає символом простоти: змити зайве, залишити суттєве, повернутися до ясності.
– Чому на Стрітення закінчується співання колядок?
Отець Олег Жарук:
– Хоча літургійно різдвяний час у Римо-католицькій церкві закінчується святом Хрещення Господнього (у січні), існує давня традиція зберігати різдвяні декорації (ялинки, вертепи) та співати колядки саме до 2 лютого. Стрітення — це 40-й день після Різдва, остання подія, пов’язана з дитинством Ісуса. Після цього фокус церковного року остаточно зміщується в бік дорослого служіння Христа та Його майбутніх Страстей, Смерті та Воскресіння.
– Яке значення Стрітення у сучасності?
Отець Михайло Садовський:
– У сучасному світі ми постійно когось і щось зустрічаємо — людей, події, новини, виклики. Але не кожна зустріч стає Стрітенням. Для цього потрібна внутрішня тиша. Потрібна готовність прийняти неочікуване. Потрібна сміливість визнати, що справжні відповіді не завжди гучні. Стрітення — це запрошення зупинитися. Подивитися уважніше. Поставити запитання не світові, а собі: з ким або з чим я сьогодні зустрічаюся насправді? І, можливо, саме в цій чесній зупинці народжується те світло, яке здатне провести нас крізь будь-яку зиму.
